Читать «Пастка-22» онлайн - страница 288

— Про-ошу, не треба, — благала п’яна жінка. — Хочу додому. Про-ошу, не треба.

Коли Йосаріан озирнувся, один із тих, що сиділи, задиристо вилаявся і пожбурив у нього пляшкою. Пляшка розбилася досить далеко, глухо дзвякнувши. Йосаріан ішов далі тим самим млявим, неквапливим кроком, засунувши руки в кишені.

— Ну давай, мала, — почув він ззаду рішучий голос п’яного солдата. — Тепер моя черга.

— Про-ошу, не треба, — благала п’яна жінка. — Про-ошу, не треба.

За наступним рогом, у глибині темного, непроглядного мороку вузької, звивистої бічної вулички Йосаріан почув таємничий, непомильний звук: хтось згрібав сніг. Це ритмічне, ретельне, добре знайоме шкрябання металевої лопати об цемент змусило його зіщулитись від жаху, коли він зійшов з тротуару, щоб перетнути цей зловісний провулок, і далі прискорював крок, аж поки цей надокучливий, прикрий звук стих позаду. Тепер він знав, де опинився: якщо йти, не повертаючи, скоро можна дістатись до пересохлого фонтана в центрі бульвару, а звідти сім кварталів до офіцерської квартири. Раптом моторошну темінь попереду розітнуло нелюдське скиглення. Ліхтар на наріжному стовпі погас, піввулиці залила пітьма, а все видиме ніби схитнулось. По той бік перехрестя якийсь чоловік бив патиком собаку, як той, що шмагав батогом коня у сні Раскольникова. Йосаріан марно старався нічого не бачити й не чути. Прив’язаний старою конопляною мотузкою, собака скавулів і завивав у тваринній, нестямній істериці, плазував і повзав на череві, навіть не опираючись, а чоловік усе бив і бив його важкою, плескатою палицею. Зібрався невеликий натовп. Присадкувата жінка ступила крок уперед і попросила, хай би він, будь ласка, перестав. «Не твоє діло!» — хрипко гавкнув чоловік, замахнувшись палицею так, ніби хотів вдарити її, і жінка боязко відступила, жалюгідна й принижена. Йосаріан наддав ходу, щоб опинитися подалі, майже побіг. Вечір був повен жахів, і йому здалось, він тепер знає, що мусив відчувати Христос, коли проходив світом, мов той лікар-психіатр — через палату, повну безумців, або окрадений — через тюрму, повну злодіїв. Якою втіхою було йому зустріти простого прокаженого! На наступному розі вулиці, оточений незрушним натовпом дорослих роззяв, що навіть не пробували втрутитись, чоловік жорстоко лупцював маленького хлопчика. Йосаріан відсахнувся від цієї знайомої до болю жахливої картини. Він був певен, що вже бачив її раніше. Déjà vu? Зловісний збіг обставин шокував, сповнив його сумнівом і страхом. Це була та сама сцена, яку він бачив за квартал звідси, хоча все виглядало трохи інакше. Що твориться в цьому світі? Чи виступить зараз присадкувата жінка і попросить, хай би він, будь ласка, перестав? Чи він знов замахнеться на неї і вона відійде? Ніхто не поворухнувся. Хлопчик безупинно плакав, немов отупівши з горя. Чоловік збивав його з ніг важкими, оглушливими потиличниками, тоді рвучко ставив на ноги, щоби знову звалити на землю. Ніхто, здавалося, в цьому понурому, зіщуленому від страху натовпі не переймався приголомшеним і битим хлопцем настільки, щоб втрутитися. На вигляд йому було не більше дев’яти. Одна неохайна жінка тихо плакала в брудний кухонний рушник. Хлопець був хирлявий і пелехатий. З обох його вух текла яскраво-червона кров. Йосаріан швидко перейшов на другий бік широкого проспекту, подалі від гидотного видовища, і виявив у себе під ногами людські зуби, що лежали на мокрому лискучому тротуарі поміж клейких плям крові, що їх зрошували гострі, мов кігті, краплі проливного дощу. Тут і там валялись кутні зуби і зламані різці. Він навшпиньках обійшов ці гротескні уламки і наблизився до під’їзду, де плакав якийсь солдат, притискаючи до рота просякнуту кров’ю носову хустинку. Його підтримували попід руки двоє інших солдатів, що похмуро й нетерпляче виглядали військову санітарну машину, яка нарешті з’явилася, тьмяно світячи бурштиновими фарами, і з брязкотом проїхала повз них до сусіднього кварталу, де цивільний італієць з книжками в руках зіткнувся з купою цивільних поліцейських при наручниках і кийках. Темновидий італієць кричав і опирався, а його обличчя було від страху біле як борошно. В очах його пульсував гарячковий відчай, повіки тріпотіли, мов кажанячі крила, та високі поліцейські схопили його за руки й ноги і понесли. Книжки посипались на землю.