Читать «Пастка-22» онлайн - страница 286

— Чого вам тут треба? — холодно спитав він. — Хочете, щоб я вас арештував?

Йосаріан вийшов з кабінету і, минувши у коридорі дебелу жінку з бородавками і подвійним підборіддям, яка вже поспішала назад, збіг сходами в темну, як домовина, вулицю. Майла ніде не було видно. Ніде не світилося. Безлюдний тротуар кілька кварталів круто здіймався вгору. Кінець довгого брукованого підйому горів вогнями широкого проспекту. Поліційний відділок містився майже в самому низу; жовті лампочки при вході сичали в вогкому повітрі, мовби змокрілі смолоскипи. Ішов холодний дрібний дощ. Йосаріан повільно побрів угору. Невдовзі він опинився перед затишним, привітним рестораном з червоними оксамитовими шторами на вікнах і голубою неоновою вивіскою біля дверей: РЕСТОРАН ТОНІ. СМАЧНІ СТРАВИ ТА НАПОЇ. ВХІД ЗАБОРОНЕНО. Слова на голубій неоновій вивісці дещо здивували його, але тільки на мить. Жодне викривлення вже не здавалось йому ненормальним у химерній, спотвореній реальності, що його оточувала. Верхи скошених будинків укладалися в якусь чудернацьку, сюрреалістичну перспективу, і вулиця здавалась перехнябленою. Йосаріан підняв комір і запнув поли свого теплого вовняного пальта. Ніч була сира й холодна. З темряви виринув босоногий хлопчик у тоненькій сорочечці і тоненьких дрантивих штанцях. Його чорне волосся потребувало стрижки не менше, ніж стопи — черевиків і шкарпеток. Його хворобливе личко було бліде і сумне. Він ішов мокрим хідником, ноги його неприємно м’яко чвакали в калюжах, і Йосаріана охопила така пронизлива жалість до злиденності цієї дитини, що хотілося вгатити кулаком у це бліде, сумне, хворобливе личко й одним ударом вибити з нього дух, бо він нагадував Йосаріану про всіх блідих, сумних і хворобливих італійських дітей, які того ж таки вечора потребували стрижки, черевиків і шкарпеток. Він примусив Йосаріана подумати про калік, голодних і змерзлих чоловіків і жінок, і про всіх німих, покірних, самовідданих матерів з заціпенілими поглядами, котрі того ж таки вечора годували своїх немовлят, знечулено виставивши своє захололе вим’я на той самий холодний дощ. Корови. Мов на команду, мимо пройшла мати-годувальниця з немовлям у чорному веретті, і Йосаріанові закортіло вгатити і їй, бо вона нагадала йому про босого хлопчика в тоненькій сорочечці та тоненьких дрантивих штанцях і про всю тремтливу, одурманюючу злиденність у цьому світі, який ще ніколи не дав досить тепла, їжі й справедливості нікому, окрім жменьки найбільш спритних і безсовісних. Що за паршивий світ! Він задумався, скільки людей бідує того ж таки вечора навіть у його власній квітучій країні, скільки їх живе у халупах, скільки чоловіків п’яні, а жінок побиті і скільки дітей залякані, скривджені чи покинуті. Скільки родин голодує, бо нема за що купити їсти? Скільки сердець розбито? Скільки людей накладуть на себе руки тієї ж самої ночі і скільки — збожеволіють? Скільки тарганів та домовласників відсвяткують перемогу? Скільки переможців програють, скільки успішних стануть невдахами, скільки багатіїв — злидарями? Скільки розумних виявляться дурнями, щасливих — нещасними, чесних — брехунами, сміливців — боягузами, вірних — зрадниками, скільки святих — грішниками? Скільки поважних людей продали свої душі мерзотникам за безцінь, а скільки ніколи душі й не мали? Скільки прямих доріг виявляться манівцями, найкращих родин — найгіршими і скільки хороших людей — поганими? Якщо скласти їх усіх, а тоді відняти, то, напевно, залишаться самі тільки діти, і ще, можливо, Альберт Айнштайн та ще якийсь старий скрипаль чи скульптор. Йосаріан ішов, страждаючи від самотності, почуваючись відчуженим від світу, і не міг викинути з голови болісний образ босоногого хлопчика з хворобливим личком, аж нарешті, завернувши за ріг, опинився на проспекті, де побачив солдата союзницьких військ, який корчився в конвульсіях на землі, юного лейтенанта з блідим, хлопчакуватим личком. Шестеро інших солдатів з різних країн старалися йому допомогти, силкуючись збороти і знерухомити різні частини його тіла. Лейтенант скавчав і глухо стогнав крізь стиснуті зуби, очі його закотилися під лоба.