Читать «Пастка-22» онлайн - страница 273

Полковник Корн спокійно розсміявся.

— Що ви в дідька городите — він не буде літати? — спитав він з усмішкою, тоді як полковник Каткарт відступив у куток, роздумуючи над зловісним смислом прізвища Йосаріан, котре виринуло, щоб знов отруїти йому життя. — Чому це він не буде літати?

— Його друг Нейтлі загинув при зіткненні літаків над Спецією. Мабуть, тому.

— Він думає, він хто — Ахіллес? — підполковник Корн був задоволений цим порівнянням і подумки відзначив, що наступного разу треба буде повторити його в присутності генерала Пекема. — Він мусить літати далі. В нього немає вибору. Ідіть і скажіть йому, що ви подасте нам рапорт, якщо він не передумає.

— Ми вже казали, сер. На нього це ніяк не вплинуло.

— А що каже майор Майор?

— Майора Майора ніде не видно. Здається, він зник.

— Було б добре його зникнути! — роздратовано буркнув зі свого кута полковник Каткарт. — Так, як зникнули того типа Данбара. О, є безліч інших способів дати йому раду, — самовпевнено запевнив його підполковник Корн і, звертаючись до Пілчарда й Рена, додав: — Почнімо з найм’якших. Відішліть його відпочити на кілька днів до Рима. Можливо, смерть друга і справді його трохи травмувала.

Смерть Нейтлі, фактично, мало не вбила Йосаріана, бо коли в Римі він повідомив цю новину повії Нейтлі, та пронизливо, розпачливо заверещала і спробувала заколоти його на смерть ножем для чищення картоплі.

— Bruto! — в лютій істериці завила вона, коли він заломив їй руку за спину і поволі викручував, аж поки ніж випав з її долоні. — Bruto! Bruto! — Вільною рукою вона швидко ляснула його по щоці, своїми довгими нігтями роздерши щоку до крові, а потім злісно плюнула йому в обличчя.

— В чому річ? — скрикнувши від гострого болю і замішання, він відштовхнув її аж до протилежної стіни кімнати. — Що ти хочеш від мене?

Вона знову кинулася на нього, розмахуючи кулаками, і роз’юшила йому губи потужним ударом, перш ніж він устиг схопити її за зап’ястки і зупинити. Волосся її дико розпатлалось. Сльози лилися потоками з палаючих ненавистю очей, і вона люто відбивалась від нього з безтямною силою одержимої, гарчала, грубо лаялась і верещала «Bruto! Bruto!», тільки-но він намагався щось пояснити. Її дужість заскочила Йосаріана зненацька, і він ледве втримався на ногах. Вона була майже однакового з ним зросту, і впродовж кількох фантастичних, моторошних секунд він був певний, що у своїй божевільній рішучості вона здолає його, швиргоне на підлогу і безжально роздере на шматки за якийсь огидний злочин, якого він не вчиняв. Вони хрипіли й сопіли, клином зчепившись у несамовитому двобої, рука до руки, і Йосаріанові хотілось покликати на допомогу. Нарешті вона ослабла, йому вдалось пересилити її, і він став вмовляти, щоб вона вислухала його, і клястися, що Нейтлі загинув не з його вини. Вона знову плюнула йому в лице, і він сильно і з відразою відштовхнув її від себе, сповнений злості і відчаю. Тільки-но він відпустив її, як вона метнулась до ножа. Він скочив на неї згори, і вони кілька разів перекотились на підлозі, поки йому вдалося вирвати в неї ніж. Коли він зводився на ноги, вона спробувала перечепити його і до крові обдерла щиколотку. Кульгаючи від нестерпного болю, він перетнув кімнату і викинув ніж через вікно. Відчувши себе в безпеці, він зітхнув з великим полегшенням.