Читать «Пастка-22» онлайн - страница 257
Джозеф Геллер
— Вони збираються його зникнути, — сказала вона.
Йосаріан покосився на неї, нічого не розуміючи.
— Що збираються зробити? — здивовано перепитав він і стривожено хихикнув. — Що це значить?
— Не знаю. Я чула, як вони говорили за дверима.
— Хто?
— Не знаю. Я їх не бачила. Лише чула, що вони збираються зникнути Данбара.
— А чому вони збираються його зникнути?
— Я не знаю.
— Це якась нісенітниця. Навіть граматика неправильна. Що це в біса означає, коли вони збираються когось зникнути?
— Не знаю.
— Боже, яка помічниця!
— Чого ти скіпаєшся? — образилася сестра Дакет і зашморгала носом, стримуючи сльози. — Я лише пробую допомогти. Хіба ж я винна, що вони хочуть його зникнути? Не треба було навіть казати тобі.
Йосаріан пригорнув її ніжно, покаянно.
— Вибач, — мовив він, чемно поцілувавши її в щоку, і побіг попередити Данбара, та знайти його не зміг.
Вперше у житті Йосаріан молився. Він став на коліна і молив Нейтлі не зголошуватися добровільно на додаткові завдання понад сімдесят після того, як Вождь Білий Вівсюг таки помер у шпиталі від запалення легень, а Нейтлі попросився на його місце. Та Нейтлі нічого не хотів слухати.
— Я мушу літати далі, — криво всміхаючись, наполягав Нейтлі. — Інакше мене відправлять додому.
— Ну і що?
— Я не хочу їхати додому, якщо не можу забрати її з собою.
— Вона для тебе настільки важлива?
Нейтлі понуро кивнув головою.
— Я можу вже ніколи її не побачити.
— Тоді домагайся, щоб тебе списали на землю, — порадив Йосаріан. — Свої завдання ти виконав, а льотна надбавка тобі не потрібна. Якщо ти можеш терпіти капітана Блека, чому б тобі не попроситись на місце Вождя Білого Вівсюга?
Нейтлі похитав головою, його щоки почервоніли від соромливого і жалісного розчарування.
— Не дадуть мені цього місця. Я говорив з підполковником Корном, і він каже, що треба літати далі, бо інакше відправлять додому.
Йосаріан дико лайнувся.
— От же підлота!
— Та мені байдуже. Я відлітав сімдесят завдань, і нічого зі мною не сталось. Думаю, ще кілька відлітаю.
— Нічого не роби, поки я не поговорю з одним чоловіком, — вирішив Йосаріан і пішов шукати допомоги в Майла, а той відразу побіг до полковника Каткарта, щоб йому самому призначили більше бойових завдань.
Майло тим часом завойовував для себе чимало відзнак. Він безбоязно наражався на небезпеку й на критику, продаючи Німеччині за добрі гроші пальне та шарикопідшипники, — заради доброго прибутку і політичної рівноваги між воюючими сторонами. Його самовладання під вогнем противника було благодатно безмежним. З відданістю меті, що виходила далеко за рамки його обов’язків, він настільки підвищив ціни в своїх їдальнях, що офіцерам та рядовим доводилось віддавати йому всю свою платню, щоб прохарчуватись. Їхньою альтернативою — а вони її, звісно, мали, адже Майло ненавидів примус і був голосним поборником свободи вибору — було померти з голоду. Коли цей його наступ наражався на хвилю ворожого опору, він утримував позиції, нехтуючи безпекою чи репутацією, і поштиво покликався на закон попиту і пропозиції. І коли хтось десь казав-таки «ні», Майло неохоче відступав, навіть при відступі героїчно обстоюючи історичне право вільної людини платити стільки, скільки треба, за речі, необхідні для виживання.
