Читать «Пастка-22» онлайн - страница 188

Ніхто, навіть Нейтлі, здається, насправді не усвідомлював, що він, капелан Роберт Олівер Шипмен, — не тільки капелан, але й жива людина, що в нього може бути чарівна, пристрасна, вродлива дружина, яку він кохає майже до безтями, і троє маленьких блакитнооких діток з дивовижними, призабутими личками, котрі, коли виростуть, вважатимуть його диваком і, можливо, ніколи не пробачать йому всі незручні ситуації, в які потраплятимуть через його професію. Чому ніхто не міг зрозуміти, що він насправді не дивак, а нормальна, самотня, доросла людина, яка намагається вести нормальне, самотнє, доросле життя? Якби його вколоти, хіба з нього не потече кров? А якби полоскотати, хіба він не засміється? Схоже, їм ніколи не спадало на думку, що в нього, як і в них, є очі, руки, ноги, внутрішні органи, відчуття й емоції, що його ранить та сама зброя, зігрівають і холодять ті самі вітри, що він їсть ту саму їжу, що й вони, хоча, мусив визнати, щоразу в іншій їдальні. Єдиний, хто, здається, таки розумів, що в капелана є почуття, був капрал Вітком, бо якраз він зумів їх усіх уразити, звернувшись через голову капелана до полковника Каткарта з пропозицією розсилати друковані на бланках листи співчуття родинам загиблих та поранених у бою.

Дружина капелана була єдиною істотою в усьому світі, якій він міг довіряти, і він більше нічого б від життя не бажав, якби йому дозволили прожити його з нею і своїми дітьми. Капеланова дружина була стримана, мініатюрна, мила жінка, дуже чорнява і дуже приваблива, років за тридцять, з осиною талією, спокійними, розумними очима, блискучими, гостренькими зубками і жвавим дитячим личком; він постійно забував, як виглядають його діти, і щоразу, розглядаючи сімейні фотографії, мав враження, ніби бачить їхні обличчя вперше. Капелан любив свою дружину і дітей з такою непогамовною силою, що йому часто хотілося безрадно впасти на землю й ридати, мов усіма відкинутий каліка. Його невблаганно мучили хворобливі фантазії, які передвіщали їхню жахливу загибель від якоїсь хвороби або нещасного випадку. Страх перед страшними недугами, як-от саркома Юінга чи лейкемія, отруював його думки; два-три рази на тиждень він уявляв смерть свого сина-немовляти, бо так і не навчив дружину зупиняти артеріальну кровотечу; в німому, слізливому заціпенінні він спостерігав, як усю його родину, одного за одним, убиває струмом від стінної розетки, бо він так і не сказав їй, що людське тіло електропровідне; майже щоночі всі четверо гинули в пожежі, коли вибухала газова колонка і полум’я охоплювало їхній двоповерховий дерев’яний будинок; у страхітливих, безжальних, відразливих подробицях він бачив, як елегантне й тендітне тіло його любої бідолашної дружини розчавлює на липку криваву масу об цегляну стіну критого ринку якийсь напівп’яний водій автомобіля, а його заплакану п'ятирічну доньку відводить геть від цієї жахливої сцени якийсь привітний сивоголовий джентльмен, який ґвалтує її і калічить на смерть, тільки-но від’їхавши з нею до покинутого піщаного кар’єру, а тим часом двоє молодших його діток повільно вмирають з голоду в домі його тещі, яка за ними доглядала і впала трупом від серцевого нападу, коли новину про аварію з його дружиною повідомили їй телефоном. Капеланова дружина була лагідна, милосердна й турботлива, і він жадав торкнутись її теплої, витонченої руки, погладити її чорне шовкове волосся, почути її рідний заспокійливий голос. Вона була значно сильнішою за нього. Він писав їй короткі безтурботні листи раз на тиждень, інколи два. А йому кортіло цілими днями писати їй невідкладні любовні послання і заповнювати безконечні сторінки розпачливими, нестримними освідченнями у своєму смиренному благоговінні та жаданні, а також детальними інструкціями, як робити штучне дихання. Йому кортіло вилити на неї в пориві жалю до себе всю свою нестерпну самотність і розпач, а також попередити, щоб вона завжди ховала подалі від дітей борну кислоту чи аспірин і переходила вулицю на зелене світло. Він не хотів її тривожити. Дружина капелана була прониклива, ніжна, співчутлива і чуйна. Його мрії про повернення до неї майже завжди закінчувалися відвертими сценами кохання.