Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 175

— Невже це обов'язково? — запитав Мак-Лін, тиснучи Гундлахові руку. Погляд вже не був таким похмурим. — І все через якусь спідницю! Жінок всюди вистачає.

— Лишайтеся при своїй думці. Але бережіть касети.

— Я віддам їх на зберігання в банк. Можете на мене покластись, я все роблю на совість.

— Добре, що ви хоч щось можете ще зробити.

Гундлах знову зійшов на борт. Він покладав тепер великі надії на цього високого кощавого чоловіка. Варто було б сказати Мак-Лінові одну мудрість: «Хто торгує, на того не можна покластись», або висловитися ще цинічніше. Прощання вийшло невеселе, воно не відповідало їхнім теперішнім стосункам і тій таємниці, яка їх єднала. В око впадали відвертий цинізм, притаманний чоловікам, стриманість і небажання обминати правду. Але думки Гундлаха поспішали вперед, хоч були далеко не втішними. Він думав лише про одну жінку, незважаючи на те, то в світі були мільйони жінок, які могли б дати йому спокій і втіху.

10

Містечко Сан-Лоренсо взимку 1981 року мало близько чотирьох тисяч жителів, церкву, дві каплиці, десяток шинків і кафе, одного лікаря й два готелі, з яких один (біля ринку) називався «Модерно», а другий (у порту) — «Коста-Асуль». Містечко лежало в тихоокеанській бухті Гондурасу. На 13°25′ північної широти і 87°27′ західної довготи на пологому північному березі ріки Естеро-Сан-Лоренсо, в трьох морських милях вище затоки Сан-Лоренсо, що тяглася в північно-східному напрямі від бухти Фонсека. З берега затоки, густо засадженого мангровою рослинністю, звисало повітряне коріння і смоктало воду, якої незабаром так не вистачатиме країні, особливо в її глибинних провінціях. Одинадцять рік, з яких лише по Естеро-Сан-Лоренсо можна плавати на невеличких суднах, пересікають порослу пустим кущуватим лісом болотисту місцевість і впадають у бухту. Тепер, у засушливу пору року, вода в них солона.

Судна, які плавали до Сан-Лоренсо, спочатку звертали в Амапалу, щоб розвантажитись і владнати митні формальності. Тут вони брали лоцмана, бо в бухті було безліч підводних рифів і мілин. До Сан-Лоренсо доводилося рушати за півтори години до найвищого припливу, щоб прибути разом з ним у порт. Опівдні Сан-Лоренсо наче вимирав — усі мешканці відпочивали, його бруковані тротуари й одноповерхові будиночки з опущеними жалюзі на вікнах викликали асоціацію з розкопаним археологами селищем.

Щоправда, клімат тут був трохи здоровіший, ніж на спекотливому й вологому атлантичному березі Гондурасу. З Тегусігальпою Сан-Лоренсо сполучався телефоном, телеграфом і пристойним шосе. Інтерокеаніка, що тяглася від Пуерто-Кортеса, перехрещувалася під містечком з Панамериканською автострадою. Вкрита товстим шаром асфальту, який в обідню спеку лип до коліс, Інтерокеаніка гордо заходила з півночі в містечко, а виходила з нього вже вузенькою стежкою. Залізниці тут немає; Тегусігальпа — єдина столиця на перешийку, що не має залізничного сполучення з провінціями. Немає в Сан-Лоренсо і аеропорту, щоправда, вертольоти й невеличкі літаки, які не потребують спеціальної злітної доріжки, сідають просто на лузі за казармою… Експортується звідси деревина.