Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 174

— Щось сталося? — запитав Гундлах. — Може, моя розповідь надто страшна чи у вас скінчилася плівка?

— Ні, все в нормі; але яке ж місце посідаю в цій історії я? Ви вчора, крім Дорпмюллера, ще комусь телефонували?

— Так, звичайно, я розмовляв з Пінеро. Він чекає на мене сьогодні опівдні в Сан-Лоренсо, щоб навантажити судно тим, чого я не зміг дістати в Манагуа.

— Зброю?.. — Мак-Лін мало не захлинувся тим словом. — І ви кажете мені це аж тепер?

— Я розповідав усе по порядку. А чого ви так зблідли? Хіба це не було вашою мрією? Ще півтори години — й вона справдиться, ви сидітимете на трьох тоннах зброї, призначеної для визвольного Фронту, й будете єдиним репортером, який матиме такий чудовий матеріал.

— Якщо після цього взагалі ще матиму змогу щось публікувати. Невже ви не розумієте, куди ховають зайвих свідків такі пройдисвіти, як Пінеро?

— Не вішайте голову, за вами вся британська преса. Між іншим, на місці ми будемо значно раніше, ніж сподівалися: десь близько десятої.

— Я туди не можу, — заклопотано мовив Мак-Лін. Катер погойдувався на високій хвилі, що йшла від зустрічного вантажного судна. Обережно ступаючи, короткими й легкими, як у птаха, кроками, Мак-Лін підійшов до шкіпера й попросив його звернути поза піщаною мілиною на захід, до Амапали. А Гундлахові прошепотів, що збирається зійти на берег, бо не хоче зіпсувати гру, до того ж він не самогубець; в Амапалі він найме повітряне таксі, там є невеличкий аеродром, і полетить у Манагуа, де його при потребі можна буде знайти в готелі — «Інтерконтиненталь».

— Було б добре, Гундлах, якби ви зараз теж поїхали зі мною. Як ви казали тоді в будинку священика? «Ми не герої…»

— Ні, ці слова сказали ви.

«Рубен Даріо» зробив лівий поворот і взяв курс на південний закрайок острова Тігре, увінчаного високою конусоподібною горою. Амапала була єдиним глибоководним портом у бухті, до того ж набагато ближче, ніж Сан-Лоренсо. Очевидно, це було найкраще рішення — розлучитися саме тут. Коли поминули південно-західний мис Тігре та підводні рифи біля острова Караколіти, де на тлі невисокого лісу видніла смугаста вежа маяка, Мак-Лін мовив:

— Ну гаразд, грайте собі й далі роль героя, а я тим часом…

— Але повість ви не повинні публікувати, поки я не розповім вам її кінець.

— А якщо ви взагалі більше не озветеся?

— Тоді за п'ять днів можете публікувати. Даєте слово?

— Даю, Гундлах. Цей день легко запам'ятати: двадцятого січня президент Сполучених Штатів приступає до виконання своїх обов'язків, тож ми зробимо йому чудовий подарунок…

О пів на дев'яту вони причалили до дерев'яного пірсу між вантажними суднами й спортивними човнами. Амапала виявилась невеличким містечком на північно-західному березі острова з чудовим пляжем, де, за словами Фернандеса, добре ловилась глибоководна риба й були чудові умови для полювання на диких качок. Містечко нараховувало чотири тисячі мешканців, тут був пристойний готель, який називався «Морасан». Амапала мала телеграфний зв'язок із столицею, звідси ходили пасажирські катери до Сан-Лоренсо та Бреа, а в нормальні часи й до Ла-Уньйона. Особливо любили сюди їздити туристи. Над дахами будинків маяв чорно-білий смугастий рукав аеродромного флюгера. З берегів Сальвадору, до яких було миль дев'ять, долинав гуркіт канонади; іноді чулись вибухи важких мін урядової артилерії.