Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 176

Сан-Лоренсо спокійне містечко. Поліція має справи хіба що з контрабандистами або з п'яницями. Якщо десь в країні після довгого затишшя і появляться партизани, що носять чорно-червоні прапори, як і сандіністи Нікарагуа, то сюди доходять про них лише чутки. Всі мешканці тут знають один одного. Містечко розташоване в глухій провінції Чолутека, що лежить в палючій, безводній долині з майже суцільним бездоріжжям, дуже бідна й мало заселена. Взимку і навесні тут не буває опадів, і земля засихає, як камінь; випалена сонцем савана спроможна прогодувати лише небагатьох. Серед жовто-коричневої трави ростуть кактуси й великі живучки з вузлуватим галуззям, оповитим орхідеями з великими м'ясистими квітами і дивовижними плодами; мешканці села роблять з них посуд і пляшки, як і тисячі років тому. Коли на перешийку ще були дрімучі джунглі, тут процвітала колиска культури древніх майя. Мов дикі велетні, височіють залиті потоками лави гори, під далеких вулканів Сальвадору над вилискуючою сріблом затокою, немов гігантське шатро, розкинулося блакитне небо, а понад берегом тягнуться скалисті островки аж до гірського пасма Чінчайоте, що виграє здалеку кольорами лаванди з фіолетовим відтінком. Звідси, від напису на дорожній табличці «Дісперсьйон де Аг-вас», Панамериканське шосе мчить від Чолутека аж до Естелі в Нікарагуа. Починаючи з травня і до вересня, звідси бурхливими потоками в бухту течуть ріки, а потім вони пересихають.

Гундлах знав багато чого про це ще до того, як зійшов на сушу. Протягом майже двох годин шкіпер детально розповідав йому про Сан-Лоренсо так, як він це робив до початку громадянської війни, возячи туди туристів. В кінці дерев'яного пірсу стояв поліцай у зеленій сорочці з короткими рукавами і з просякнутими сіллю, мокрими від поту, схожими на півмісяці плямами під руками. Перевіривши Гундлахів паспорт, він запитав, чому там немає візи про виїзд з Нікарагуа. Він пояснює, що і при виїзді з країни обов'язково необхідно брати візу, яку в Нікарагуа видає бюро по міграції.

— Чи, може, ви політичний емігрант? — суворо запитав він.

— Ні, — відповів Гундлах. — Я лише приїхав на екскурсію. — Він непомітно вклав у паспорт десятидоларову банкноту й знову подав поліцаєві, після чого той побажав йому щасливої подорожі.

Щаслива подорож! Гундлах сів за столик на дерев'яній веранді готелю «Коста-Асуль» і замовив бляшанку пива. Дванадцята година дня. Здається, він прибув сюди першим. Пиво було таке холодне, що він мусив пити невеличкими ковтками. «Щасливої подорожі!» Це звучало, ніби в якомусь вестерні. Як у вестерні, дерев'яними були й пристань, і цей готельчик. Дерев'яні східці, стовпи й тротуари нагадували Беліз, де він у листопаді подорожував з Гладіс. Із веранди відкривався чудовий краєвид з горами острова Тігре, над якими кружляв літачок: можливо, тим літачком Мак-Лін уже летів до Нікарагуа. Випивши пиво, Гундлах підійшов до музичного автомату, з якого линули звуки джазу; хотілося послухати пісеньку Фелісіано, але в програмі автомату нічого подібного не було.