Читать «П"ять життів доктора Гундлаха» онлайн - страница 161

Гундлах підвівся і подякував начальнику міліції за надану йому можливість поговорити. Він розмірковував, чи й справді вони намагаються триматись осторонь, чи просто не довіряють йому, хоч зрештою це одне й те ж. Він зрозумів, що зазнав невдачі. Енріке Шмідт вийшов з-за столу, спитав його, де він зупинився, й пообіцяв улаштувати номер у готелі «Інтерконтиненталь».

— Будете нашим гостем, я вам зателефоную туди. Можливо, ще хтось виявить бажання з вами поговорити.

7

Сонце стояло в зеніті, розігнавши з вулиць все живе. Сорок градусів вище нуля, й жодного таксі на вулиці. Гундлах повільно сходив на гору, до піраміди древніх майя, поряд з якою стояв готель. Ще позаминулого літа готель належав Сомосі, там була штаб-квартира його національної гвардії. Сомосівці потім так утікали, розповідав хтось, поки Гундлах чекав у вестибюлі, що покидали й свої захисні жилети, й карти генерального штабу, й порнографічні фільми, й навіть невідкорковані пляшки віскі… Гундлах також думав про відступ, останні слова Енріке Шмідта не провіщали нічого втішного. Тільки легковажна людина могла на щось сподіватися. Та йому б і не хотілося вдруге зустрічатися з шефом міліції. Шмідт, очевидно, наводитиме довідки, а саме цього Гундлах боявся над усе. Якщо Шмідт довідається про вчорашній арешт у Тегусігальпі — тоді нічого не допоможе; а зізнаватись у всьому було пізно.

У вестибюлі діяли кондиціонери. Черговий адміністратор сказав Гундлахові, що за годину для нього звільнять кімнату. Гундлах вирішив піти до їдальні. «Повертатися з порожніми руками? — думав він у розпачі. — Але спочатку треба зателефонувати Гладіс…» Біля дверей їдальні він почув своє ім'я й здивовано обернувся. Під час подорожі по Європі таке не раз траплялося. Адже там його багато хто знав, Гундлах навіть пишався тим. Але тут, перебуваючи в такому непевному стані, він навіть здригнувся від оклику.

— Мак-Лін, — мовив довготелесий худий чоловік з похмурим поглядом. — Ви пам'ятаєте мене?

Гундлах ледве впізнав британського репортера, з яким кілька місяців тому втікав із церкви Росаріо. Це був неприємний спогад, але вже неможливо було спекатися цього типа. Кістляве обличчя Мак-Ліна тоді в церкві ще бліде, тепер так засмагло й висохло на сонці, що було схоже на мумію.

Вони сіли; меню було зовсім просте. Мак-Лін сказав, що народ змушений смоктати пальці, навіть червоних бобів не вистачає, проте настрій у людей піднесений, якась незбагненна ейфорія від перемоги… Їм поставили воду з льодом.

— А ви переді мною в боргу, дозвольте вам нагадати. Я сподівався тоді отримати від вас цікавий матеріал для повісті. Ви ж мали мою адресу? Проте жодним словом не відгукнулися.

— Просто не міг.

— Я знаю, де ви побували. — Його широко розставлені, немов у риби, вицвілі сірі очі хитро мружились, а на зморшкуватому обличчі з'явився нетерплячий вираз. — Пан Дорпмюллер розповідав мені, що ви пожертвували заради нього собою. Отже, розкажіть мені про всі ваші пригоди, й ми будемо квити.