Читать «Охоронець» онлайн - страница 8

— А чому ми звемося — молодша дружина?

Лавр здогадався, що хлопець це знає, але підтримав його хитрість:

— Старша боронить уділ, молодша — особу князя. Піде князь в інше місто на княження — молодша піде з ним, старша ж залишиться. Та й пов’язані вони з уділом: землями, маєтностями, всяким таким… Хоч може й інакше бути. Але, якщо й обидві дружини підуть за князем, ми — його особисті охоронці. Поки хоч один з нас живий, князь має бути у безпеці. Зрозумів?

— Я ж тобі розповідав, — стиха промовив Вовк. Він теж здогадався.

Глава 2. Перші випробування

Сотник Вишата був розлючений. Наче й мед на столі міцний, брага пінна, м’ясо соковите та духмяне, коровай пишний, а от все не до душі. Свічки воскові горіли йому погано, й ладин подарунок не милий.

А друзі-пияки просто дратують. Боярин Сіверко дебелою свинею розвалився, жере — аж упрів, руки від стола до рота так і літають — троє не вженуться. Свиня і є. Кнур чорнігівський. Та ти ж і не русич! Діди твої чорнопикі сівами звалися й кугурликали говіркою нелюдською. А під Русь потрапили — вже й русичі! І що це за назва міста вашого — Чорнігів? Київ — зрозуміло. Кия город. Новгород — новий. Переяслав — славу печенізьку там перейняли. А у вас: чорне — що?

А цей — норман. Волосся біле, очі безбарвні, як вода в калюжі, а чоло — червоніше за княжу багряницю; ковшів зо три меду вже здолав, от і розхвалився: і скальди їхні кращі за гуслярів, і риби у фіордах більше, ніж у Дніпрі, і дичина їхня здоровіша. А дракари — куди там нашим лодіям, — Море Мороку перепливають.

Не стерпів Вишата, вдарив долонею об стіл — все аж підстрибнуло — і загорлав:

— І булат ваш надійніший? І меди міцніші? Льон довший? Жінки кращі? А ріка у вас ширша за Славутич є? Лодії ваші добрі? Піди скажи Цимісхію, базилевсові ромейському: варязькі, мовляв, кораблі грецький вогонь не бере!

— Грецький — бере! — погодився норман і простяг руку по мед. — А ти не переживай! Переміг твого хозара Слава-коваля син? Що з того? Бився твій хлопець сміливо. Костоправ його вилікує: вправить суглоб, і все! А воїни добрі з обох будуть. Пий, Вишато!

— Мені сором! — гарячкував Вишата.

— Нема тобі сорому. Не тебе ж побили. Тебе йому не перемогти.

— От цього вже ніколи не буде, — згодився Вишата. І випив. А знавець дракарів вже шматок м’яса простягає — їж, сотнику, — і сміється.

Вишата пив, їв, але заспокоювався дуже повільно. В серці вже не кипіло, та дарма:

— А от скажи мені, Асмуде, чого ти живеш у Руський Землі, нашому князеві служиш, якщо тобі вдома було так добре?

Хмільний Сіверко подивився на Асмуда і, чіпляючись язиком за кожне слово, перепитав:

— Чого ж, коли… добре?

Очі білявого велетня зробилися сумними. Він ковтнув слину — кадик смиконувся — і тихо відповів:

— В мого батька багато синів, а землі — обмаль. Не можна між всіма ділити — кожному крихти дістануться. Все: замок, уділ — відійшло найстаршому. А я у вашого князя тут землі заслужу.

— Отож тут заслужиш, — встромив жирного перста в стіл Сіверко, — тут одружишся з дочкою русича, — знов встромив, не помічаючи, що втрапляє у калюжу браги, — а діти твої рідної мови не знатимуть, будуть уже не нормани — русичі.