Читать «Охоронець» онлайн - страница 13

— Отак, Лавре! Забрав мою людину, а мене спитати не треба? Вже готового, навченого забрав?

— Дав мені воєвода — я взяв, — спокійно, навіть сумно відказав Лавр.

— Кращих забираєш! — не вгамовувався сотник.

— Кажу тобі, воєвода Претич звелів взяти саме його, — кивнув головою на новачка десятник.

— Це вже не вперше, Лавре, а мені у дозори та розвідки з ким ходити? З гіршими?

— Кажи це все воєводі, Вишато, нащо ти мені говориш?

— Хай вже воєвода наказав, а от того, що ти, забравши Ворона, мене обійшов, я тобі ніколи не подарую!

— Тебе ж не було у сотні, Вишато, то я десятникові вашому все переказав, — наче виправдовувався Лавр.

— Байдуже! — крутнувся на п’ятах Вишата і розтанув у темряві.

— Справді, негарно вийшло, — вичавив із себе Лавр, глянувши на Ворона.

— Добре, хоч у вогонь нам не плюнув: «Віддай кращих, залиш собі гірших», — передражнив сотника Федір. — Давайте їсти чи що?

Розгніваний Вишата ішов табором. До своїх не хотілося. Забрали хлопця — як переднього зуба вибили. А він уже сам у розвідку ходив. І треба такому статись — натрапив на цих і показав себе. Забрали, не попередивши! Виходить, тепер десятникові сотник нічого не вартий? Ще й військо ромеїв знайшов Асмуд. Вишата прямував до варязького полку. Північні найманці — всі, як брати: високі, біляві, кремезні — добре його знали і одразу провели до свого сотника. Той лежав на здоровенному плащі з цап’ячого хутра. «І цапи ваші кращі», — згадав Вишата.

Асмуд побачив друга і запитав:

— Меду хочеш?

— Давай, ярле.

— Чом сердитий, друже? — помітив стан приятеля ярл.

— Забрали у мене хозара і навіть про те не попередили.

— Гончара? — пригадав Асмуд.

— Був колись гончар, а тепер — витязь.

— Ще його тоді Тур переміг…

Вишата не любив скаржитись, але зараз дуже хотів комусь усе розповісти:

— Послав я його у розвідку, як ми оце ходили шукати ромеїв. А князь за мною посила Лавра з його людьми. Десь там вони здибалися та ще й на ромеїв натрапили. Лавр одного втратив. Повернувся — і до воєводи. От тепер і маєш: забрали бійця та Лаврові віддали.

— То закон: кращих — у молодшу дружину, — кволо підтримав розмову варяг. — А що, Лавр жодного не вбив?

— Каже, що п’ятьох: вони троє по одному, а Ворон — двох.

— Лавр не брехатиме.

— Отож! Мій добре бився, то тепер йому потрібний. А якби мого хлопця вбили, віддав би Лавр мені когось свого? — знов образився Вишата.

— Лавр узяв у тебе, а ти хочеш — у князя. І до тебе він не пішов, бо ти б не дав, а так — наказ воєводи.

— Хитрий! — хотів плюнути, та передумав: хто зна, може, ще образиш варяга, які вже в них там звичаї?

— Слухай, Вишато! Ромеї знялися з табора і рушили. Мої люди йдуть за ними. Скорш за все, завтра і ми виступимо.

Сотник аж підскочив. Подякував приятелеві за мед та прожогом кинувся до своїх. Хай там що, а зранку сотня має бути готова виступити у похід.

Як барс у клітці, метався просторим шатром Святослав. Думи важкі, невеселі здолали князя. Все життя у війнах, походах. Спершу здавалося, нема ворога гіршого за хозарів. Олег, Ігор, Ольга — всі вони укріплювали Київську державу задля боротьби з ними. І він завершив-таки їхню справу. Розгромленому Хозарському Каганату — не звестися довіку.