Читать «Охоронець» онлайн - страница 11

Югнула стріла і вп’ялася кремезному ромеєві в око. Здоровань заточився, підняв руки до голови, опустився на коліно, хитнувся і впав на землю. Одразу ж і друга стріла, і третя: Симеон знав справу добре. Тур поспіхом пустив одну — стріла вдарила у панцир ромея й відскочила.

То були добрі вояки: вони не розгубилися; захищаючи груди щитами, пішли вперед. Один метнув короткого списа в бік Симеона. Але справи їхні були кепські: звідусіль на них посипалися стріли. Хрипло зойкнувши, завалився ще один ворог, троє кинулися до лісу. Тур випустив кілька стіл — все по щитах, кинув спис — не влучив і з мечем вихопився навперейми.

У важких нагрудниках, із здоровенними щитами ромеї не могли рухатися швидко, русич же крутився, перескакував з місця на місце, рубав та рубав, але знов по щитах. Мить стримував він ворогів, другу, третю, і от уже Лавр підскочив до найближчого і одразу показав, що битиме зверху. Ромей підняв щит і відкрив стегно. Десятник змінив напрям удару і вразив незахищене місце. Поки супротивник падав, страшне Лаврове лезо ще двічі влучило в нього.

Більше Тур не пам’ятав нічого. Коли ж отямився, меч його був у крові, а коло ніг лежала зарубана людина.

— Де Симеон? — повернувся до нього Лавр. Тур озирнувся: неподалік травою витирав меча Ворон та хижо посміхався. Кинулися до Симеонової схованки: той лежав блідий, із заплющеними очима, груди його залила кров. Тур кинувся до товариша. Лавр пальцем підняв Симеонове повіко:

— Не чіпай. Він мертвий.

Глава 3. Табір Святослава

Симеона поклали у якийсь рівчак і нашвидкуруч закидали гілками та прілим торішнім листям. Ромеїв стягли у гущавину і покинули так.

Весь час Тура не залишала думка: якби він вправніше цілив, Симеон міг би бути живий.

— Сам списа вирвав з рани, — ні до кого промовив Лавр, — від того одразу помер.

— Не хотів бути нам тягарем, — додав Ворон.

— От якби я…

— А якби й не ти, — обірвав десятник. — А якби я? То що? Ти робив усе правильно, Туре. То вже доля його така. Не картай себе, хлопче. — А тоді до Хозарича:

— Вороне, де Вишата?

— За тією горою. Тут недалеко.

— У нас до нього діло є, веди нас.

Щось не сподобався Турові Вишата. Багато чого розповідав про нього Вовк, і завжди виходило, що сотник — перший з перших. Він вправно вів свій загін — швидко та обережно, виславши в усі боки дозорців. Накази віддавав неголосно, але впевнено і владно. Та хлопцеві чомусь здавалося, що він не дуже зрадів княжому повелінню, бо надто вже йому подобалося бути найголовнішим…

Нарешті сотник дав людям перепочинок. Тур підійшов до вогнища, що його запалили Вишатини вої. Приліг і одразу шубовснув у сон, як у нічну чорну воду.

— Ми позаду, а Симеон з Туром попереду. Коли — Симеон стрілою ромеєві точно в око! А тоді удвох — стріли по щитах, як дощ по стрісі, зацокотіли. Вони з-за щитів голів не могли підняти! Але ж один — здоровенний — як кинув списа, так і вбив Симеона. А я його — стрілою у шию.

… Тур напіврозплющив очі. Це Ворон розповідав про ту вечірню пригоду:

— А вони — тікати. А цей Тур як вискочив з кущів — один на трьох. Ми вже не стріляємо, щоб у нього не вцілити. А він б’ється: очі скажені, чоло — червоне, кидається на всіх трьох і щось кричить. Ми за мечі — та до нього. Лавр тільки — раз: обдурив, рубонув, добив. Поки я із своїм порався, Тур ромеєві щит розбив і самого розрубав з голови до ніг!