Читать «Охоронець» онлайн - страница 14

І раптом — цей, Цимісхій. Печенігів підбурив напасти, Претич їх ледве відігнав.

А вдома… Поки він воював за Русь, вкорінилися в Києві християни. Князь себе не жалів, бив ворога, де тільки бачив. Бо якщо не ти — обов’язково тебе. Хоч хозарів візьми, хоч печенігів. Ці ще торік ішли на Київ, а як відкуштували сили — вже друзі.

А князь Гліб — родич — казав: «Тебе вдарили по щоці — підстав другу».

Як то? Не блискавкою на ворога кинутися, а щоку підставити? І капища предків Гліб поганськими звав! І до церкви ходив, попові руку цілував! І це князь полянський і руський! Може він русичам добра бажати? Чи такими були князі Кий, Бус, Бравлин?

Свенельд каже, що ромеїв сила-силенна. Що вони зняли табір і пішли. Не на нас — на ближню нашу фортецю. І день уже йдуть. А туди всього три денних переходи. Треба з військом дістатися туди раніше за ромеїв. Бо у фортеці замало війська — не встоїть. Лишити купку людей — хай приведуть лодії.

Вийшов з шатра: вогні, вогні… Чимало людей у нього. У ворога ж — більше. Тільки й надії, що важка щитоносна піхота не зможе йти так швидко, як русичі.

Вартові наче й не помітили князя: вдивлялися в ніч.

«Як почне сіріти, викличу воєвод», — вирішив князь. Повернувся до теплого черева шатра; треба було хоч трохи перепочити.

Не спав і воєвода. Вже вдруге з вірними людьми обходив він табір. Сторожа була виставлена як слід; все було звично: розумно та впорядковано. Прискіпливий Претич ніде не міг зачепитися.

Не так було в печенігів. З тривогою прислухався досвідчений воїн: стан степовиків нагадував казан із суслом під час бродіння. Тільки й міг, що непокоїтися. Там були свої воєводи, але вони, здавалося, не розуміли, що таке лад.

Серед печенізьких вождів не було жодного, з ким бився Претич торік, та він уже знав: дуже знатних та родовитих не було також. Це викликало недовіру. Воєвода наказав посилити дозори на тому краю табору, де стояли союзники. Печеніги межували із Свенельдом.

— Путято, як воно вийшло: нерусь із неруссю поряд стоїть? — грізний шепіт пугою хльоснув першого помічника.

— Таж, воєводо… Асмуд у дозор ходив зі своєю сотнею… А потім прийшов та став, де місце було, — забелькотів Путята. — А там і весь Варязький полк коло нього.

— А ти де був? — засичав Претич.

— При тобі, боярине! — зухвало дивлячись прямо у грізні очі, відповів той.

— Тобто, я — дурень? Добре, воєводо, згодом поговоримо, — повернувся і пішов просто на гомін степовиків.

Підійшли крадькома, та варяги справу знали добре: помітили. Їхній сотник, що розкинувся на здоровенному білому хутрі, почув кроки, підхопився:

— Добра тобі, воєводо!

— Здоров будь і ти, боярине, — воєвода вперто звав ярла боярином, — щось лице в тебе пашить, не захворів, бува?

— Лікуюся, воєводо, — засяяв усмішкою богатир. — Ковтни і ти, аби не захворіти, — і простяг ковша.

Претичів почт здивовано перезирнувся: замість розлютитися, перший князів воєвода покуштував, сів на хутро, ковтнув уже добряче, усміхнувся нахабі Асмудові і сказав: