Читать «Острів Каміно» онлайн - страница 61

— Звісно, але проговоритися може й хтось іще. Зараз найважливіше, щоб у нас були свої очі й вуха в його найближчому оточенні.

Вони зупинилися біля Південного пірсу й пішли назад на північ. Елейн сказала слідувати за нею, і вони підійшли до дощатого настилу. Елейн відчинила хвіртку і, коли вони піднялися сходами на невеликий майданчик, указала на двоповерховий будинок-триплекс у дальньому кінці:

— Права частина належить нам, принаймні поки що. Там я й зупинилася. За кілька днів сюди заїде інша людина. Я надішлю вам SMS-кою її номер.

— За мною стежитимуть?

— Ні. Ви діятимете самі, але про всяк випадок тут завжди перебуватиме компаньйон. І добре було б, якби ви щовечора надсилали мені електронного листа, незалежно від того, як ідуть справи. Згода?

— Так.

— Що ж, мені пора,— Елейн простягнула руку, і Мерсер потиснула її.— Щасти вам, Мерсер. Спробуйте уявити, що ви просто у відпустці на пляжі. Коли ви познайомитесь із Кейблом і Ноель, вам навіть може сподобатися їхнє товариство й розваги.

— Подивимося,— знизала плечима Мерсер.

XI

Галерея «Дамбартон» знаходилася в Джорджтауні, за квартал від Вісконсин-авеню. Це було невелике приміщення на першому поверсі старого будинку з червоної цегли, який вочевидь час було перефарбувати і, можливо, замінити дах. Хоча всього за квартал звідси вирував людський потік, у цій галереї з практично голими стінами зазвичай було безлюдно. Вона спеціалізувалася на модерному мінімалістському мистецтві, яке явно було не надто популярним, принаймні в Джорджтауні. Утім, це не дуже хвилювало її власника — 52-річного Джоела Рібікоффа, що двічі відсидів за торгівлю краденими цінностями.

Його художня галерея на першому поверсі була прикриттям, яке мало впевнити будь-кого, хто вирішив би за ним поспостерігати,— а після двох термінів і восьми років за ґратами Джоел не сумнівався, що хтось завжди спостерігає,— у тому, що він взявся за розум і був тепер лиш одним із злиденних власників галерей у Вашингтоні. Він грав у цю гру, час від часу влаштовував презентації, підтримував знайомства з кількома художниками й буквально парою-трійкою клієнтів, а також без особливого старання періодично оновлював веб-сайт галереї.

Він жив на третьому поверсі того ж будинку, а на другому мав офіс, де провадив свій справжній бізнес — посередництво в продажі крадених картин, гравюр, фотографій, книг, рукописів, мап, скульптур і навіть підроблених листів, нібито написаних видатними померлими людьми. Ані два вироки, ані жахи тюремного життя не могли змусити Джоела жити за законом. Для нього життя в злочинному світі було на порядок привабливішим і прибутковішим, ніж доглядання за маленькою галереєю й рекламування мистецтва, яке майже нікого не цікавить. Джоел любив той викид адреналіну, який відчував, коли виводив крадіїв на їхніх майбутніх жертв або на посередників і коли розробляв задля здійснення чергової угоди багатоходову схему з кількома учасниками, щоб украдене ніде не світилося, а гроші було переведено через офшорні рахунки. Він рідко купував украдене сам, вважаючи за краще виступати в ролі досвідченого посередника, який не бруднить собі руки.