Читать «Острів Каміно» онлайн - страница 120

— Принаймні таке кажуть,— відгукнулася Мерсер.— Ці книги просто прекрасні.

— Авжеж,— кивнув Брюс, легенько погладжуючи книжку.— Коли в мене трапляється невдалий день, я вибираюся з магазину, замикаюся тут і дістаю ці книги. Я, буває, намагаюся уявити себе на місці Селінджера в 1951 році, коли опублікували його перший роман. До того вже вийшли друком кілька його оповідань — кілька з них у «Нью-Йоркері»,— але про нього мало хто знав. Перший тираж надрукували у видавництві «Літтл, Браун і Компанія» і він становив лише десять тисяч; і ось тепер щороку продається мільйон примірників цієї книги шістдесятьма п’ятьма мовами. Він і уявити не міг, який на нього чекає успіх — проте, ставши багатим і знаменитим, не витримав повсюдної уваги. Більшість дослідників вважає, що він трохи відбився глузду.

— Я два роки тому вела лекції про цю книгу.

— То ви добре її знаєте?

— Вона, правда, мені не дуже до вподоби. Як я вже казала, я насамперед полюбляю творчість жінок — бажано тих, які ще живі.

— Що ж, тоді ви, напевно, були б не проти поглянути на найрідкіснішу книгу в моїй колекції, написану жінкою — живою чи мертвою.

— Авжеж.

Брюс повернувся до сейфа, а Мерсер знімала кожен його крок і навіть трохи відступила, щоби знов зафіксувати маленькою камерою вид сейфа спереду.

Знайшовши потрібну книгу, Брюс повернувся до столу.

— Що скажете про «Власний простір» Вірджинії Вулф?— він відкрив «мушлю» й дістав книгу.— Випущено в 1929 році. Перше видання, майже відмінний стан. Я знайшов його дванадцять років тому.

— Я в захваті від цієї книги. Я її прочитала, коли була старшокласницею, і саме вона надихнула мене стати письменницею — чи принаймні спробувати це зробити.

— Цей примірник — велика рідкість.

— Даю десять тисяч.

Вони обоє розсміялися, і Брюс ввічливо відповів:

— Вибачте, але вона не продається.

Він вручив Мерсер книгу, і та обережно її розгорнула, промовивши:

— Вона була дуже смілива. От візьміть її відому цитату: «Жінка мусить мати гроші й власну кімнату, якщо вона хоче щось написати».

— Вона мала стражденну душу.

— Авжеж, чого й казати: вона вчинила самогубство. Чому письменники так страждають, Брюсе?— Мерсер згорнула книгу й простягнула йому.— Чому руйнують своє життя й навіть кінчають його самогубством?

— Я не можу зрозуміти самогубців, але пристрасть до спиртного й інші погані звички частково розумію. Наш друг Енді багато років тому спробував мені це пояснити. Він сказав, що річ у тім, що життя письменника таке безсистемне: ані начальства, ані робочого дня, ані будь-якого режиму. Пишеш, коли хочеш — хоч удень, хоч уночі, — от і випиваєш теж коли тобі заманеться. Енді вважає, що з похмілля в нього краще виходить писати, — я, щоправда, у цьому сумніваюся.

Уклавши книги у футляри, Брюс поставив їх назад у сейф.

Піддавшись пориву, Мерсер раптом запитала:

— А що в цих ящиках?

— Старі рукописи — але вони не такі дорогі, як ці книги,— без вагань відгукнувся Брюс.— Один із моїх улюблених письменників — Джон Данн Мак-Дональд, і особливо я полюбляю його серію про Тревіса Мак-Ґі. І ось кілька років тому мені вдалося придбати в одного колекціонера два його оригінальні рукописи.