Читать «Остання шабля» онлайн - страница 8

Дід Кирило. Скільки пам'ятає його Іван Юхимович, Кирило завжди був дідом. Наче так і народився — з білою бородою і рудими від тютюну вусами. Дід знрізує прутика із бузини, підсушує його в кузні. (Він часто заходить до батька — вони ж друзі). Дротиком виштовхує крихку, як у соняха, серцевину, пропікає дірочки. Сопілка готова. І такою чарівною мелодією озивається вона з-під дідових пальців, що, здається, затанцюють зараз і солом'яні хатки, і акації, і верби -іід річкою.

Батько витирає об ковальський фартух порепані, в крем'янистих наростах мозолів руки.

— Ну й дивак же ти, Кириле Панасовичу. Хлібом не годуй,— аби забавка була.

— Е-е, це для твого соколика. Ану, пробуй, хлопче...

Іванко пробує. Але сопілка одразу ж втрачає свою співочу душу. У хлопця сльози на очах. Дід Кирило втішає:

—      Навчишся, соколе...

Білі казкові ліси на шибках. І жаль на них дихати,— гинуть вони одразу. Та хочеться хоч одним оком визирнути на вулицю, а мати не пускає: чобіток нема...

Зацвіла акація... Це значить — купатися можна. Якийсь святий Ілько торік після косовиці у воду до вітру сходив, а як тільки зацвітає акація, вода, кажуть, від тих «святощів» очищається...

Ось Іванко видирається на вершину акації, щоб наламати білих запашних «вареничків». Чи є на світі смачніші ласощі?..

Пальміра, Пальміра... Ти часто ввижалася в без­сонні фронтові ночі. І так хотілося ступити босоніж на твої шовковисті спориші, назбирати солодкого пасльону, наламати білих «вареничків»... А зараз ти зовсім недалеко — за півдня можна дійти пішки. Чо­му ж ти, Іване Юхимовичу, не наважуєшся відвідати рідне село? Невже не кличе тебе земля, що колись була такою ласкавою до твоїх босих дитячих ніг?..

«Щоб зберегти молодість, треба частіше дивитися на біле, зелене й голубе...»

За вікнами впало на землю щось важке, гнітюче, монотонно забарабанило по шибках, захлюпало на ґанку.

Це прийшла осінь.

2

В холодні осінні дощі Пальміра завмирає. Хати, промоклі до дерев'яних кісток, здаються такими недо­речними під оцим низьким кошлатим небом, як рибаль­ські суденця в розбурханому океані. Десь є асфальт, надійні багатоповерхові будинки з чавунними батарея­ми попід вікнами, газ на кухні, гаряча вода в ванній кімнаті, електрика... Там люди до цього звикли і навіть не уявляють, як цього може не бути. А тут ненадійна стріха над головою, рогачі в кутку, що. перейшли від діда-прадіда, полив'яні горщики на полиці, холодні калюжі за дверима та принишклий Рябко на цепу.

З року в рік пальмірівці жили надіями. З села все молоде, здорове й кмітливе витікало, мов зерно з дра­ного мішка. Дівчата влаштовувалися в містах хатніми робітницями, щоб потім, здобувши міську прописку, піти на якісь курси. Хлопці також не лишалися вдома. Потім вони з'являлися в селі в новеньких коверкото­вих костюмах, з баянами і велосипедами, розповідали