Читать «Остання шабля» онлайн - страница 6

Іван Юхимович дістав мисливський ніж, просунув у щілину хвіртки... Дивне правило: чим обережніше відчиняєш двері, тим лютіше вони скриплять... А він думав, що знову зуміє піднятися в кабінет непомі­ченим...

Назустріч вийшла вона. Для неї це теж, напевне, було несподіванкою,— відступила, поточилася і за­стигла в прогалині дверей, що вели до кухні. Синій шовковий халат облягав її струнку, майже дівочу по­стать, а погляд був докірливо м'який і стомлений. Неслухняне пасмо кольору осіннього листя упало на рівне, без єдиної зморшки чоло, і, хоч важкого вузла тужавих кіс не було видно, Турбай бачив і його... Він бачив зараз її всю, розумів мовчазне запитання, що жевріло в голубих очах, облямованих темними віями. Він розумів, чому кухоль злегка тремтить у неї в руці... Але що їй сказати?.. Вона молодша за нього на два­дцять років. Чи можна повірити, що та відчуженість, яка виникла поміж ними протягом останніх років, її глибоко бентежить? Може, це тільки гра? Проте Ла­риса, здається, на гру нездатна. А втім...

Іван Юхимович одвів погляд і вже хотів пройти повз неї, щоб знов замкнутися в крижаній цитаделі своєї самотності. Та це йому зараз не вдалося. Він помітив, як очі її почали виповнюватися вологою.

Тільки не сльози!.. Коли б Лариса вміла лаятися, потрясати перед його обличчям маленькими кулач­ками, Турбаєві було б легше. А жіночі сльози роблять його безвільним, безпорадним. Знає ж вона це! Знає і користується сльозами, як зброєю. Глуха злість за­ворушилася в душі...

Лариса переборола себе, відвернулася, а коли зно­ву глянула на чоловіка, її очі були сухі, а обличчя спо­кійне. Турбай стояв перед нею, обважнілий, зів'ялий, винувато розглядаючи носки її замшевих черевиків. Лариса взяла його за лікоть, мовчки повела за собою, і він слухняно пішов. У вітальні біля каміна спинилася, дивлячись, як жовтуваті язики полум'я злизували з бе­резових дров сріблисту кору, що вилася в тонкі перга­ментні збитки і, відпадаючи, кипіла смолою.

За вікнами вже стемніло. Від спокійного обличчя Лариси, освітленого вогнем каміна, від потріскування дров та від отих жовтуватих плям, що танцюють на стелі, повіяло давно забутим затишком, якого так нерозсудливо колись домагався Турбай. Проте він знав, що це відчуття затишку — хвилинне і воно роз­віється одразу ж, як тільки заговорить Лариса. .

Так воно й сталося. Вона показала рукою на кріс­ло, і він, знявши папаху та розстебнувши венгерку, стомлено сів. Рушниця й мисливська торба лежали біля його ніг, і він здавався зараз не господарем цього дому, а випадковим перехожим, якого пустили погрі­тися.

—      Я більше не можу,— тихо сказала Лариса, а Тур­бай навіть зрадів, що гнітюча тиша порвалася і неми­нуча розмова почалася.— Ти поводишся так, ніби я квартирантка, якої ти хочеш позбутися... А колись...

Знов оте невблаганне «колись»!

Дрова в каміні догоріли, жовтуваті плями на стелі припинили свій танок. Шибки знадвору були підбиті пасмами сірого туману.

В кімнаті запанувала цілковита темрява. Може, це и на краще — не бачиш того, до кого звертаєшся, і тобі здається, що розмовляєш сам з собою, зі своїм серцем.