Читать «Остання шабля» онлайн - страница 9

про інші краї, де життя кипить і вирує, де кожній здіб­ній людині відчиняються двері до знань і достатку...

Десь високо за свинцевими стружками осіннього хмаровиння ревіли реактивні літаки. Пілоти твердо вірили, що незабаром відірвуться від нудної липучки, яка називається земним тяжінням, полетять назустріч новим світам, щоб привезти звідти відомості про да­лекі, фантастичні цивілізації...

Тим часом по землі, витягуючи діряві чоботи з лип­кого багна, йшла жінка з в'язкою хмизу на плечах. Вона аж згиналася під важкою ношею, але не спиня­лася для перепочинку, бо, якщо звалити хмиз і випро­стати спину, хто тоді допоможе підняти в'язку на плечі?

Сиве пасмо, мов голубине крило, вибилося з-під мокрої хустини, пов'язаної дашком, прилипло до спіт­нілого чола, а руки заклякли від мотузяної петлі, що врізалася в долоні. Чорні очі були спокійні, в них не помічалося втоми. Видно, жінка звикла до такої роботи.

Штовхнула коліном хвіртку, зайшла у двір, поклала в'язку на призьбі, а сама прихилилася спиною до стіни і лише тоді відчула, як вона стомилася. Якусь мить стояла отак у ранніх вечірніх сутінках. Потім піднялася на ґанок і стиха зойкнула.

На порозі, біля дверей, лежало щось чорне, неру­хоме. Н аз коло тхнуло буряковим самогоном. Невже знову він?.. Жінка нагнулася, — так і є... Минулого разу Вмшиваний постукав у двері тихенько, чемно, розмов­ляв з нею про сина, обіцяв завезти дров. А коли на­гнулася за рогачем, щоб дістати з печі горщика й по­частувати гостя свіжими варениками, він обхопив її ззаду, почав ламати, крутити руки. Ледве вирвалася... Вихопила з печі гарячу головешку, жбурнула йому просто в обличчя. Він відскочив до дверей. Тоді голими руками почала вигрібати жар і кидати туди, де стояла незугарна постать з сизим від пияцтва носом, з розду­тими ніздрями і виряченими, мов у рака, очима. Так і впала біля печі. Опам'яталася лише тоді, коли по­лум'я своїм гарячим язиком лизнуло її в обличчя. На­ступного дня вона вийшла на роботу з перев'язаними

2 М. Р/девво

17

руками, а Вишиваний довго скаржився, що його об­сіли чиряки, і не показувався на людські очі.

Жінка постукала у віконце.

« Ларивоне!„Ларивоне!

Скрипнули сусідні двері, на порозі в тьмяному світлі каганця, що горів у сінях, з'явилася висока, ху­дорлява постать літнього чоловіка в латаних солдат­ських штанях, у спідній сорочці та в калошах на босу ногу.

Це ти, Маріє?..

—      А хто ж?..

— Знову по хмиз ходила?..— Голос його був за­студжений, з грудей виривався хриплуватий кашель.-^» Казав же — бери, коли треба... Чи мені жалко?

— Спасибі й за те, що притулок дав. А нахлібни­цею не була й не буду.

*— Та-а... Балакаєш казна-що... Заходь, ми якраз ве­черяємо.

—      Допоможи гостя спровадити.

Вона взяла його за руку, повела до своїх дверей. Ларивон штовхнув ногою обважніле тіло Вишиваного, невдоволено буркнув: