Читать «Остання шабля» онлайн - страница 5

Старі індійці кажуть: щоб зберегти молодість, треба частіше дивитися на біле, зелене й голубе... Сади й ліси взимку вкривалися памороззю, поля й луги заси­нали під снігом, а весною довколишній світ шумів ма­лахітовою зеленню, хлюпотів голубизною лісових озер, і небо височіло над їхніми головами таке голубе, що й не сказати...

Лариса насаджувала квіти, посипала піском доріж­ки, молола каву, вишивала гладдю і хрестиком. Турбай був не байдужий до її піклувань, помічав кожний камі­нець, покладений нею для окраси їхнього гнізда, а більшої нагороди Лариса для себе й не жадала...

Може б, так і тривало, коли б не раптове пробу­дження від цього десятилітнього сну.

Якось навесні Іван Юхимович ішов людною ву­лицею міста. Каштани збиралися викинути білі свіч­ки, сонце заглядало в кожну калюжу, мов дівчатко, яке вперше помітило силу своєї вроди і не могло на себе надивитися. Настрій у Турбая був святковий, всі перехожі здавалися йому веселими, щасливими людьми.

Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Оглянувся. Люди йшли своєю дорогою, ніхто за ним не стежив, тільки осторонь біля вітрини спинився юнак і почав з підкресленою увагою щось розглядати... Іван Юхимо­вич пішов далі, але відчуття чийогось гострого погляду його не залишало. Наче хтось невідступно йшов за ним. Тоді він озирнувся несподівано, раптово...

І вони зустрілися очима. Юнак був зодягнений у вицвілий бавовняний костюм, у білу сорочку, широ­кий комірець якої лежав на комірі піджака.

Хлопець знов різко спинився, ніби спіткнувся на рівному.

Турбай дивився на спантеличеного юнака і не міг повірити власним очам: так, це був син, Анатолій... Турбай ступив крок до нього, та Анатолій змішався з натовпом і зник безслідно. Турбай обійшов півміста, але марно... Поміж ними лежали не тільки вулиці,— лежало більше ніж десять літ. Кілометри подолати неважко, якщо їх навіть тисячі й десятки тисяч. Деся­тиліття, що лишилося в минулому, не подолаєш ніяки­ми зусиллями. Можеш лише постояти над цією прі­рвою, подивитися на протилежний бік, звідки світяться рідні очі, що переслідуватимуть тебе до самої смерті...

Так почалась для Турбая жорстока розплата.

Лариса все це знала. Його муки були її муками. Але вона не могла передбачити, що Турбай, нещадно караючи себе, мимоволі відходитиме від неї.

...Додому із своїх лісових блукань Іван Юхимович повертався в надвечірніх сутінках. З лісу крадькома, щільно припадаючи до землі, виповзав туман. Він заповнив яр і підіймався все вище — аж до самих вікон Турбаєвого будинку. Навколо лунали дитячі голоси. Галасливі замазури з дерев'яними шаблями в руках, бавлячись, падали на лікті, щоб заховатися від «воро­га», і одразу ж ставали невидимими... Хоч би одного такого мати. Все життя пішло б інакше...