Читать «Остання шабля» онлайн - страница 349
Николай Данилович Руденко
Лозовий спинився, провів долонею по шорсткому підборіддю.
— Послухаємо, що скажуть інші комуністи. Терпіти відставання Пилипівського району далі не можна.— Лозовий виглянув у вікно. Починав накрапати дощ. Під дахом лементували горобці.— Ходімо обідати. І шофера поклич...
За обідом розмовляли про речі, які були далекі від того, про що кожен з них думав. А Ладимко був певен — думки Лозового зосереджені на конфлікті Турбай — Кузь.
Проте Пантелеймон Гаврилович більше думав про Кузя, ніж про Турбая. Турбай був йому зрозумілий. А Кузь...
Як і коли настає притуплення до інтересів народу? Чи, може, є люди, в котрих ніколи й не виникало відчуття надійного вузлика, що єднає їх з іншими людьми? Такій людині здається, що вона цілком незалежна від інших. Вона схильна забувати, що кожна з речей, які її оточують і без яких немислимо прожити, народилася з людського спілкування... Саме оте спілкування, співдружба людська й зробили людину тим, чим вона стала нині. Так і починала своє існування людина — з тісної співдружби. Тоді це було продиктовано інстинктами. Пізніше розбещеність окремих людей, що прагнули влади й багатства, внесла в життя людства криваві чвари. Тривало це довго, дуже довго. Але це «довго» перед життям всесвіту — лише нетривалий відступ від норми. Двадцятий вік породив державу, яка покликана повернути людство на його природний шлях —■ до тісної співдружби. І не за допомогою доісторичних дикунських інстинктів, які вже давно розгублені людиною, бо давно їй не загрожує жоден звір, окрім тих* що інколи сидять у її нутрі... Ні! Вона його повертає за допомогою найвищого і найсвятішого, що створила жива природа,— за допомогою розуму, великих ідей, які ним оволоділи...
То як же можна терпіти в партійних лавах,— та ще на керівній роботі,— людей, хворих на егоцентризм? Адже ж із цього колись і починалася боротьба за особисту владу.
Проводжаючи Ладимка, Пантелеймон Гаврилович запитав:
— Як здоров'я Шевчука?
— Краще. Вже працює.
— О-о!.. Це нам і треба.
Ладимко не зрозумів, що саме має на меті Лозовий. Це відкрилося йому трохи пізніше...
А незабаром Ладимко зустрівся з Кузем. Дмитро Іванович вибіг із приймальні Лозового, мов ошпарений. Він спершу пройшов повз Ладимка, а потім повернувся й сказав:
— Трохиме Кіндратовичу... Зайдімо сюди. Господаря немає. Побалакаємо.
Кузь у розмові з Ладимком пішов навпрошки, що траплялося з ним не часто. Видно, дійняло до живого:
— Значить, нашіптуєш?.. Ну-ну... Кажуть, люди твоєї комплекції не бувають жовчними. Виявляється, скрізь не без винятків... Якби тебе хтось прилюдно облив помиями, я б, повір, діяв інакше. Хоч я тобі
