Читать «Остання шабля» онлайн - страница 347

Висловивши пишне привітання від райкому та ви­конкому, Дмитро Іванович, посилаючись на невідклад­ні справи, поїхав. Бабенко лишився, але сидів мовчки, винувато потупившись, наче боявся, що люди почнуть показувати на нього пальцями.

—      Що ж зробиш, — скрушно похитала головою Ган­на, коли Кузь вийшов.— Буває в людей хвороба така—' світлобоязнь...

Після вистави колгоспники почали виходити з клу­бу. І тут очам пальмірівців відкрилася захоплююча картина. Село, осяяне електричними вогнями, відбилося в дзеркалі водосховища. Вулиці, вікна хат, двір кол­госпний — геть усе чисто світилося, зблискувало, яскраво пломеніло під чистим осіннім небом.

По озеру перебігали дрібненькі хвильки, схожі на розтоплене золото. А пальмірівцям. не вірилось, що стоять вони у рідному селі, що то не сон, а дійсність.

Тишу порушила Наталка:

—      Чи ти ба!.. Тепер же й поцілуватись ніде. Грицько притягнув її до себе й лунко цмокнув дів­чину у гарячу щоку.

—      Ага! — засміялись у натовпі. — Заспокоїв На­талку.

Раптом усі, мов по команді, зірвалися з місця й по­бігли вулицею. Кожному хотілося швидше побачити, якою стала його власна хата/

В той вечір помер дід Кирило... Либонь, потягнувся з останніх сил до світла довгожданого, вхопився за шнур і, падаючи, рвонув його до себе разом з лампою.

Так його й знайшли в хаті. Лежав обличчям догори, в руках не свічка горить — сяє на повну потужність стовольтова електролампа.

Ніхто лампу ту не вийняв з рук його, не замінив на свічку, бо всі знали його останнє бажання.

Казали про нього люди:

—      Світла смерть випала на його долю...

В обком Ладимко спізнився, бо по дорозі щось ста­лося з мотором. Після деяких вагань поїхав до Лозоч вого додому.

Ладимко вперше побачив Лозового в піжамі. Пан­телеймон Гаврилович здався йому до того домашнім, що було аж дивно — невже ця людина думає про щось інше, окрім своїх онуків?

Онуків двоє — білявий п'ятилітній хлопчик з пух­настим, майже прозорим волоссям, і дівчинка трьох років з великим голубим бантом на чорнявій голівці. Хлопчик сидів верхи на дідусевій спині, завзято луп­цював його ніжками в боки й кричав:

—      Н-но, коняка... Н-но!..

А дівчинка, піймавши діда за рідке волосся, мабуть, була цілком переконана, що в отакий спосіб можна прискорити черепашачий алюр «коняки», яка само­віддано протирала лікті й коліна на шорсткому килимі.

—      Ага,— задихаючись, вимовив Лозовий.— Ось прийшов Карабас Барабас... В нього кишені бездонні, а руки — як лопати...

Діти сміливо підійшли до Ладимка, але як не сил­кувалися його розгледіти, осягнути оком всю його кре­мезну постать не могли, тому зосередили увагу на чо­ботях.

—      У-}, чоботища,—захоплено промовив хлопчик.

—      Карабас Барабас,— сказала хоробра дівчинка,— я тебе не боюсь. Мене дідусь не віддасть...

—      От і молодчина,— посміхнувся Ладимко. Йому кортіло опустити руку на голівку дівчинки,

але якось було боязко торкатися своєю грубезною до­лонею до цього ніжного, крихітного створіння. До серця підкотилася та застаріла туга, що вже не обпі­кає, але живе в душі тупим болем, і біль той час від часу посилюється, потім знов ущухає. Так прострелені кістки ниють на погоду. Чи не пора й собі мати ота­ких маленьких щебетунів? Та як тільки думав про одруження, в уяві знов поставала Олеся, її миле об­личчя, то усміхнене, то сумне, то таке, яким воно було в смертну годину... Жодну іншу жінку на її місці,—.; поруч себе,—Ладимко уявити не міг.