Читать «Остання шабля» онлайн - страница 2

Мила, овіяна легендами кіннота! Небагато гучних перемог у минулій війні випало на твою долю, і останні твої командири, прославлені рубаки, мирно доживають віку, навіть не задумуючись над тим, що вони були кінцевою ланкою тисячолітнього ланцюга, початок якого губиться за густими туманами минув­шини. І, може, сняться ще комусь шеренги бравих вершників, ритмічний цокіт підків, цнотливі усмішки дівчат, що кидають троянди під копита коней... Може, й сняться... Тільки частіше пригадується перший рік війни, його залізні уроки, з яких випливав невблаган­ний висновок: шаблею проти танкової броні нічого не вдієш...

Минуло майже десять років, як Турбай повісив шаблю з дарчою монограмою на широкий килим у кабінеті нового, що пахнув свіжою фарбою, котеджу. Йому навіть не спадало на думку дотягнутися до неї рукою, вийняти з піхов... Значно більше уваги він при­діляв мисливській рушниці, яка висіла поруч.

Ось і тепер він зняв її зі стіни, підперезався пат­ронташем і почав обережно спускатися по дерев'яних сходах.

Чого ж це він у власному домі прокрадається, мов злодій? Кого він боїться, від кого втікає? А може, про­сто не хоче розбудити ту, що спить в кімнаті за скля­ними дверима?.. Ні, в о н а не спить... Щось скрипнуло, зашаруділо... Видно, вона, підводячись з ліжка, від­сунула стілець...

Іван Юхимович спинився на якусь мить, скоса гля­нув на скляні двері, боячись, щоб вони раптом не від­чинилися, і, затамувавши подих, рушив далі, до вихо­ду... А коли опинився на подвір'ї і відчув на обличчі подув ранкового вітру, що приніс із лісу солодкуваті пахощі прілої трави, він полегшено зітхнув... Таки ж вдалося й сьогодні уникнути зустрічі!.. Чи пощастить увечері?.. А завтра?

Будинок Турбая стояв на околиці міста, під самим лісом. Варто лише перейти через яр, потім піднятися крутою стежкою, що в'ється поміж колючим глодом та молодим терном, і ти одразу потрапиш у лісову гуща­вину, де заспокійливо шелестять столітні дуби, голуб­ливо дзюркоче струмок, лунко шарудить під ногами сухе галуззя. Якщо ж тобі трапиться нагода вийти на галявину, оточену кленами, ти побачиш, як ранкове сонце пронизує осіннє листя, як це листя, плавно кружляючи, опадає, а небо, земля і озерні води урочи­сто мовчать, заворожені золотим осіннім умиранням...

Коли б Турбая позбавили отаких лісових блукань з рушницею за плечима, він би, мабуть, не прожив і року, бо в цих блуканнях був його порятунок.

Який там з нього мисливець?.. Зайці та дикі каба­ни, помітивши його на узліссі, могли почувати себе цілком спокійно. За останні два роки він стріляв двічі, та й то лише для того, щоб перевірити рушницю. Тур-бай шанував цю мисливську зброю за те, що вона да­вала йому змогу усамотнюватись.

Та чому він шукав самотності? Коли це почалося?..

І знову спливло в пам'яті те, що в його невеселих розмовах з дружиною стояло за скупим словом «колись»...

...Полковник, якому на вигляд було років сорок» виплигнув із штабного вагона, щоб висповідати інтен­данта, котрий відправив пульмани з фуражем на за­пасну колію, в тупик, і тепер бійцям доведеться носи­ти сіно оберемками аж через два состави. Полковник почав розпікати інтенданта словами крутого кавале­рійського замісу, від яких навіть коні стають дибки. І раптом він сторопів, на його щоках виступив рум'я­нець сорому. На пероні, підпираючи спиною старий облуплений кіоск, стояла дівчина, пила воду з саха­риновим сиропом і, глузливо примруживши очі, пози­рала на полковника. Вигляд у неї був такий, ніби вона хотіла сказати: «Ти прекрасний у своєму гніві, герою. Ти маєш над цими людьми необмежену владу... Та моя влада вища за твою, і ти незабаром у цьому пересвід­чишся...»