Читать «Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)» онлайн - страница 147

Справжній залп зойків, гучних і розпачливих, що раптово вихопилися з горла прикутого до стіни створіння, здавалося, боляче вдарив мене в груди й відштовхнув назад. На мить я завагався, я затремтів. Діставши з піхов свою шпагу, я почав тицяти нею в нішу, але секунда роздумів повернула мені спокій. Я помацав рукою масивну стіну підземелля й відчув глибоку втіху. Потім підійшов упритул до стінки і відповів на зойки нещасливця страхітливим ревом. Я повторював кожен його крик, але кричав гучніше й шаленіше, аніж він. Так я вчинив, і бідолаха замовк.

Була вже північ, і моя робота наближалася до кінця. Я вимурував восьмий, дев’ятий і десятий ряди. Я майже завершив одинадцятий – і останній, залишалося вкласти один камінь і закріпити його вапном. Камінь був важкий, і я насилу його підняв. Я вже почасти засунув його на місце, коли раптом з ніші почувся тихий сміх, від якого волосся в мене на голові стало сторч. Потім пролунав сумний голос, у якому я ледве впізнав голос шляхетного Фортунато:

– Ха-ха-ха! Хе-хе-хе! Чудовий жарт, слово честі, – надзвичайно кумедна витівка. Ми досхочу посміємося з неї, коли повернемося до палаццо – хе-хе-хе! – за келихом нашого вина – хе-хе-хе!

– Амонтильядо, – уточнив я.

– Хе-хе-хе! Хе-хе-хе! Авжеж, за келихом амонтильядо. Але чи не здається тобі, що вже пізно? Нас, мабуть, давно чекають у палаццо – і синьйора Фортунато, й інші гості? Ходімо.

– Справді, – погодився я. – Ходімо.

– Згадай Бога, Монтрезоре!

– Авжеж, – пообіцяв я. – Неодмінно згадаю.

Але марно я чекав відповіді на ці слова. Я втратив терпець і гукнув:

– Фортунато!

Ніякої відповіді. Я знову погукав:

– Фортунато!

Мовчанка. Я просунув у незамурований ще отвір смолоскип і вкинув його до склепу. У відповідь почулося тільки дзеленчання дзвіночків. Моє серце болісно стислося; звичайно, тільки вогкість, яка панувала в підземеллі, була цьому причиною. Я поквапився закінчити роботу. Засунув останній камінь на місце, замазав вапном щілини. Попід щойно вимуруваною стіною я поставив загорожу з людських кісток. Відтоді минуло вже півстоліття, і до них ще не доторкалася рука жодного смертного. In pace requiescat!

Примечания

1

У серпні 1835 р. По став помічником редактора ричмондського «Південного літературного вісника», видавцем якого був Т. У. Уайт.

2

По видрукував перші розділи роману, коли працював у цьому журналі.