Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 76

— Чи міг проковтнути таку відмову Георгій? «Все одно моя буде!» — затявся. І розробив план: Гната, чоловіка її — в тюрму. У третю, що в Золочівському замку — вона найстрашніша. Напевне, у них в будинку щось українською, тобто їх гидкою мовою знайдеться, тож їй умову: як не даси те, що хочу, розстріляю твого патлатого як ворога народу, а даси — відпущу. Ні, відпускати він Гната, звичайно, не збирався — хотів якнайдовше використовувати його для впливу на горду хохлушку. Тільки плану його підлому завадила маленька несподіванка: на момент обшуку, яким Георгій Лерман, щоб уникнути непорозумінь, керував особисто, і під час якого дійсно були виявлені Біблія українською мовою і старий зошит, куди сама Юстина записувала свої вірші (природно, теж українською), Гната вдома не виявилося.

— Де твій патлатий? — кричав розгніваний борець за радянську владу. І раптом він побачив фотографію на стіні. Вона була прикрита вишитим рушником, тож Георгій подумав, що там захована якась дорога ікона. Він заглянув під рушник. Юстина опустила очі. Там була фотографія, з якої на Георгія дивилися сама Юстина, Гнат, а між ними, обнявши батьків за шиї, широко посміхався хлопчисько років десяти-дванадцяти.

— Син… — задумливо промовив Георгій. — Твій Гнат повіз ховати пацана! Йому що, вже дванадцять?

— Якщо не пам’ятаєте, — звернувся Борейко до слухачів, котрі буквально вклякли від жахливих подробиць, які так колоритно описував слідчий, — десь у цей час Сталін підписав наказ про те, що можна розстрілювати дітей з дванадцяти років. Втім, товариш комісар не став мудрувати — просто забрав з собою Юстину, вирішивши, що чоловік повернеться і, природно, захоче врятувати дружину. Прийде, нікуди не дінеться! Але йому так хотілося швидше заволодіти гордою українкою, що він у той же вечір наказав привести її в його кабінет на допит. Результат допиту ви бачили на фотографії, — зовсім тихо промовив Олександр Іванович, підсунувши до Лавра і Ліки знімок, де лежала понівечена жінка, а над нею, поставивши на неї ногу, стояв Георгій Ісаакович Лерман. — Мабуть, горда жінка не здавалася, і він почав її катувати. Цілком імовірно, крім того, що він просто хотів її фізично, він намагався дізнатися, куди її чоловік повіз хлопчика. Думаю, він сп’янів від влади над нею і крові. Проте вона йому, схоже, нічого не сказала.

— Так це… — покрилася холодним потом Анжеліка. — Це не може бути мама Антона.

— Ні. Це його бабуся.

— А дівоче прізвище Нінель Георгіївни — Лерман, так? — зробив очевидний висновок Лавр. — Ще коли я був у Нінель Георгіївни, я звернув увагу на фотографію, де вона, маленька, разом зі своїм батьком. Він був у формі НКВД.

— Але навіщо вона вбила свою внучку? І Антона…

— Справа у тому, що коли Гнат повернувся і дізнався, що трапилось, він убив Лермана. Його спіймали і розстріляли як ворога народу на очах у дівчинки, щоб вона знала, як розправилися з убивцею її батька. Вже не знаю, за якими генетичними законами, але склалося так, що Антон дуже схожий на свого діда: ті ж великі блакитні очі з опущеними зовнішніми куточками, від чого вони здаються сумними, те ж довге кучеряве біляве волосся. Вона впізнала його. Бідна старенька…