Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 74

— Коли ви вийшли, ваша дочка дійсно була вже мертва, бо поки ви ховали сина, вбивця зробив свою справу. А от якби ви відразу спустилися разом зі своїм сином і допомогли Аліні встати, то могли б врятувати свою дочку. Але їй допоміг піднятися вбивця. Допоміг піднятися для того, щоб покласти навіки.

— Я її не вбивав! Я її не вбивав, — ніби читаючи мантру, ворушив губами Валерій.

— Ні, Валерію, і ви не вбивали свою єдинокровну сестру. Аліна не вмерла від удару об кут столу. Її вбила ось ця спиця для в’язання, — слідчий витягнув з-під паперів, які лежали на столі, довгу, сантиметрів 25 в’язальну спицю з кілечком на кінці. — Але ви бачили, хто це зробив…

— Але ж це… — пролунав шепіт і замовк.

Ніхто не ворушився. Здавалося, якби муха пробігла по столу, її дрібні кроки прогриміли б, як стукіт кінських копит.

— Отже, Валерію Борисовичу, кого ви бачили?

— Я? — перепитало бідне, тремтяче усім тілом створіння. — Я Антона бачив, коли до машини йшов… Антон приїхав на машині і йшов до будинку…

— А до того? Тут, у цій до кімнаті кого ви бачили?

Хлопець раптом важко задихав, захлипав, замугикав. Почав озиратися у пошуках підтримки, натикнувся поглядом на холодні пронизливі очі, подивився на матір і заплакав. Ридма.

Раптом тверда впевнена рука «відкрутила мюзле» і вивільнила напругу, котра вирвалася з уст, як шампанське з пляшки, відразу знизивши тиск.

— Годі! Припиніть цей цирк! Це я вбила свою внучку. І того, білявого, теж я.

Усі повернулись на голос:

— Ви?

«Часи не обирають — у них живуть і помирають» (А. Кушнер)

Три життя за ідею. Зерно цієї ідеї сиділо у ґрунті більше сімдесяти років. Але не висохло, не загинуло. Чекало благодатного живлючого добрива — смердючого, безсоромного, кривавого, щоб прорости кошмарним злочином.

У не надто прибраній кімнаті професора ботаніки за звільненим від паперів і папок журнальним столиком сиділи троє. Двоє мовчали — слухали, а коротконогий крутолобий чоловік з животиком говорив. Спочатку спокійно, втомлено, наче через силу, без кінця потираючи долонями набряклі повіки. Він втомився. Це було помітно, навіть дуже. Але йому потрібно було виговоритися. Йому потрібно було вимовити це вголос, інакше він не міг повірити у те, що сталося. Тому він прийшов сюди — щоб виговоритися, щоб розділити свої сумніви і повірити, що все це — не противний кошмар, який прилипає до тебе на цілий день, а іноді й на кілька днів після того, як тобі здається, що ти прокинувся.

Слухачі — один з них професор ботаніки, інша — його наречена Анжеліка, знали Борейко як спокійну, врівноважену, навіть флегматичну людину. А зараз завмерли, здивовані зміною, і, здавалося, боялися пропустити хоч слово.

— Уявіть, у одній молодій напівєврейській родині Жорика Лермана і інтелігентної вчительки російської мови і літератури на околиці Москви у 1934 році народилася донька. У ранній юності Жорик був простим кримінальником. Це вже потім він став затятим шанувальником радянської влади і очолив профспілковий комітет однієї з периферійних фабрик «Більшовичка». Умов його звільнення з в’язниці було дві. Перше — він повинен одружитися на росіянці, яку йому вкаже партія, друге — він буде виконувати свій громадянський обов’язок, стежити за своїми товаришами по службі, сусідами, родичами і повідомляти куди слід про їх наклепницькі вислови чи негідні вчинки.