Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 75

Олександр Іванович говорив усе голосніше, потім схопився, почав ходити від однієї стіни до іншої, стрімко, наскільки дозволяла фігура, розвертаючись на підборах та нервово жестикулюючи. Його блакитні очі наповнилися болем.

— Тоді будувалося нове суспільство. Будувалося на основі не загальнолюдських моральних цінностей, а ідеологічної доктрини. Вірність цій доктрині, партії і її вождю повинна була стати важливішою за любов до матері і батька. Так виховувався масовий цинізм. Так високими ідеями виправдовувалася підлість. Доноси вже не просто заохочувалися — вони були оголошені виявом найбільшої громадянської сумлінності й сміливості.

Жорик виконав обидві вимоги партії і втрапив у струмінь. Він став Георгієм Ісааковичем і настільки був вдячний партії й уряду за звільнення, що навіть доньку свою назвав ім’ям великого вождя усіх часів і народів: Нінель — Ленін, якщо прочитати у зворотному напрямку. Думка дружини, природно, не враховувалася — її взагалі ніхто не питав. Але вона й не заперечувала — вона боялася свого повсталого з криміналу чоловіка.

У сорок першому (маленькій Нінель тоді ледь виповнилося сім років) Георгія Лермана направляють у Західну Україну для боротьби з ворогами радянської влади. Зібравши свої пожитки, доньку й дружину, він відправився виконувати завдання партії у Львові.

Їх поселили в будинку розстріляної родини «ворогів народу», які «знахабніли настільки, що читали Біблію, та ще й українською мовою». По сусідству Георгій побачив незвичайної краси жінку. У неї, як виявилося, був чоловік — високий, плечистий, з ясними блакитними очима, білявим кучерями до плечей і довгими вусами, що обрамляли пишні губи. Та що для Лермана той вуйко-хохол? Жорик поняття не мав, що означає українське «вуйко», так само, як і «хохол», та й не намагався з тим розбиратися. Йому ці слова здавалися образливими, от він і називав усіх українців чоловічої статі вуйками і хохлами, а жінок — хохлушками. «Буде виступати — стратимо, — вирішив п’яний від відчуття своєї влади товариш Лерман. — І державі користь, і мені радість».

На його пропозицію прийти у його кабінет, щоб дати свідчення, Юстина (так звали красуню) глузливо розсміялася йому в обличчя.

— Ой, пане, — казала вона. — Хіба ж ми мо з високими панами? Ойно у вас жінка — краля гарна, з косою до пояса, дитинка мала… — вона перестала сміятися і подивилась на нього з викликом. — Тебе ж сюди вбивати нас прислали? От і роби своє діло! Як мо жити у домі, де дітей малих постріляли, як курчат? Пропустіть! Йдіть собі! Не гнівіть Бога!

Лавр і Ліка мовчали. Вони сиділи, щільно притулившись один до одного, і не зводили очей зі слідчого, котрий бігав по кімнаті. Вони ніби самі опинилися у Львові 1941 року — такий красномовний і переконливий був Борейко. Голос його тремтів, вібрував, щока смикалася у нервовому тіку, губи кривилися в гримасі презирства. Нарешті він зупинився і сів чи, швидше, впав у крісло, що стояло навпроти дивану. Втомленим, якимсь просівшим голосом продовжив: