Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 77

— Бідна?! — обуренню Ліки не було меж. — Бідна старенька? Вона вбила не тільки свою онучку і Антона, а ще й свого правнука — ненароджене безгрішне створіння. Його за що?

— Він був частиною тієї людини, яка вбила її батька. Вона не могла допустити, щоб ідею, яка була сенсом життя її батька і її власного життя, знехтували. А бідна тому, що все життя берегла у собі ненависть, носила її з собою всюди, думала про неї, плекала. А тут Майдан… Боротьба українців за незалежність… Тут вона й «посковзнулася» перший раз. А як тільки побачила Антона — «впала». Її ненависть проросла, заколосилась, розквітла і визріла кривавим плодом помсти. Я все зрозумів, коли побачив фотографії, які Антон розглядав перед смертю. Він теж здогадався, і теж не відразу. Стара запросила його до себе і запропонувала пом’янути внучку, а оскільки пити горілку, куди вона ввела отруту, Антон відмовився, запропонувала забрати пляшку з собою. Вона вірно розсудила, що рано чи пізно хлопцеві захочеться випити. Можливо, навіть розділити випивку з вами. Це теж гріло їй душу, ви ж теж були на Майдані, значить, теж вороги.

Олександр Іванович хвильку помовчав, а потім продовжив:

— Антон, до речі, намагався залишити мені підказку. Дивіться, на іншій фотографії маркером криво написано «спи…» Але я вже й сам здогадався… Мені з першого погляду ця спиця в екібані здалася дивною. Думав, що фарба, а тоді задався питанням, навіщо було фарбували її у такий противний брудно-коричневий колір, адже він абсолютно не підходив до інших кольорів екибани…

— Кров?

— Так. Ці спиця гріла ненависть старої, заспокоювала її. Вона так і не викинула її, як мала б зробити. Сентиментальна…

— Але ж коли вона могла вбити Аліну. І як?

— Нінель Георгіївна чула, як її невістка лається з онукою. Було пізно, в кімнаті було тихо, вона в’язала перед сном. Прочинила двері, щоб усе добре чути, а краще навіть бачити, що відбувається. І побачила. Алла Володимирівна штовхнула дівчину, та впала і вдарилася скронею об кут стола. Але у Нінель Георгіївни, на відміну від переляканої майбутньої мерші, холодний розум. Вона бачила, що онука жива — Аліна дихала. Тож стара вийшла до неї — ніби для того, щоб допомогти, а сама, як тільки Аліна спробувала підвестися, тицьнула спицею в ту ж забиту скроню. Сподівалася, що ранку взагалі не помітять — вважатимуть, що дівчина померла він удару об кут стола.

— Але ж вона не ходить! — наївна Анжеліка не могла повірити у таку підступність.

— Ще й як ходить! І мислить дуже чітко і жорстко. Вона хотіла створити ілюзію, що не може обходитися без крісла, щоб усі вважали її безпорадною. А по-друге, ми мали вважати, що якби вона убила онуку, то на колесах інвалідного крісла обов’язково залишилися б сліди крові, а їх немає.