Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 57

Як тільки букет опустився на коліна Мелані, публіка заревіла і заплескала в долоні. Старенька здригнулася, каламутними втомленими очима подивилася на букет і… притиснула його до грудей худими, схожими на гілки висохлого дерева руками. По її щоках, заповзаючи у глибокі зморшки, потекли сльози…

Вбивця vs Борейко

Дні вже довшали, але до сьомої вечора у кімнату все одно заповзала сутінь. А від того й думки вкривалися якимось сірим смутком і неспокоєм.

«І куди вона поділася? Хто міг її забрати? Може, просто випала? Треба знайти… І тут немає… І тут… Хммм… Ні, випасти вона не могла. Може, той товстий, як пивна бочка, слідчий забрав? Він все дивився на неї, правда, нічого не питав. Ні, здається, щось запитував. Чорт, не пам’ятаю, що. Пам’ять підводити стала. Але він точно нічого не зрозумів. Треба було заховати, хоча б наступного дня. Але як же було приємно бачити, як ці ідіоти дивляться прямо на неї, і їм навіть у голову не приходить, що це знаряддя вбивства. Хі-хі-хі… Ні, вона, здається, була на місці після того, як він пішов… Який же він був противний — усе сновигав, сновигав, питав, питав. Недоумок! Усі вони недоумки! І цей патлатий — теж недоумок. Бач, розпустив кучері, наче баба! Тьху… Усі вони там такі… А може, це він? Він теж усе розглядав… От не пам’ятаю, була вона тут, коли він приходив, чи ні? Треба буде подзвонити тому слідчому, дізнатися, як справи. Чи ні, краще зателефонувати цьому патлатому і налякати. Хоча ні, йому не треба — він все одно довго не проживе. Чи на своєму Майдані кулю піймає, чи зі своїми друзями весілля з кістлявою відгуляє. Так навіть краще, користі більше. Ненавиджу! Як же я їх усіх ненавиджу!»

А в цей час у своєму робочому кабінеті при включеному електричному світлі сидів той самий товстий, як пивна бочка, слідчий, і теж розмірковував: «Повірити не можу! Звичайно, саме цим вбили Аліну. Експертиза підтвердила. Який витончений спосіб убивства! Довго ж експерти возилися з аналізом і відбитками — напевне, теж повірити не могли. Але, Господи, цього не може бути! Хоча стоп, зайти і всунути цю штуку міг будь-хто. Навіть стороння людина, в принципі, якщо сильно постаралася б, могла туди пробратися… А відбитки? А що відбитки? Цілком логічно, що на цій штуковині відбитки саме цієї людини, — продовжував битву думок Борейко. — Але навіщо такі складності? І чому цю штуку не викинути куди-небудь подалі? Адже знайти її, не знаючи, що вона була, практично неможливо. А потім, щоб підставити іншого замість себе… Але тоді чому саме цю людину? Адже було б набагато логічніше продовжувати підставляти Гаєвського… А, може це Гаєвський і є? А може, вбивця, залишивши цю річ, і хотів, щоб я так подумав? Але після того, що я бачив на Майдані, можу з 99-відсотковою часткою ймовірності сказати, що Антон зовсім не вписується у образ вбивці. Крім того, він любив Аліну… Що, боїшся, Олександре Івановичу? Слизько? — покартав себе. — Слизько! Ох, як би не впасти! Все-таки сім’я майбутнього мера міста!»