Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 58

У тому, що Борис Мойсейович Шмідт стане мером міста, Борейко вже був майже певен. Передвиборна кампанія набирала оберти і була побудована цілком грамотно. «От що значить опинитися у потрібний час у потрібному місці з потрібним товаром, — думав слідчий. — Люди розгублені, налякані, злі. Що значить війна в двадцять першому столітті? У країні, яка не знала війни з часів Другої світової? Що значить, коли впритул розстрілюють людей? Що значить, коли президент втрачає контроль і, зрадивши народ, тікає з країни, як останній бандит? Що значить, коли сусід, з яким, як то кажуть, жили під одним дахом, ховає його зі всіма вивезеними накраденими грошима? У такій ситуації не треба мати багато розуму, щоб визначити, в якому напрямку вибудовувати піар. А з іншого боку, ще зовсім невідомо, куди вітер подме. Дуже все нестійке — ніби пробираєшся врозкаряку по замерзлій нерівній дорозі. Того й гляди, роз’їдуться всі зусилля у різні боки, і брязнеш об холодну байдужість виборців. І треба ж такому статися — вбивство! У власному будинку! Власної дочки! Можливо, навіть одним з членів сім’ї! Хоча що значить вбивство, якщо у тебе є гроші?»

Олександр Іванович зовсім не хотів стати перешкодою у досягненні Шмідтом заповітного крісла. Він навіть вірив у те, що людина, яка читає і вибудувала надійний книжковий бізнес, може стати хорошим мером. Але якщо виявиться, що вбивця — член його сім’ї, страшно навіть уявити, що буде з ним. Та й з самим Борейко теж…

Він втомився, але йому зовсім не хотілося виходити на холод. Та й вдома ніхто не чекає. Хіба що кіт — нахабна руда морда. Цей чекає! Зустрічає, радіє! «Іду, йду, — став розмовляти Борейко з котом, ніби той міг його чути. — Ще зайду куплю тобі гостинчик… А як же без гостинчика? Без гостинчика не можна — ображатися потім будеш, а мені, крім тебе, поговорити більше немає з ким».

Слідчий важко підвівся з-за столу. Склав папки у сейф, замкнув, посмикав ручку. «Закрив», — промовив уголос. Він завжди так робив після того, як одного разу, прийшовши вранці на роботу, виявив, що сейф відкритий. Злякався тоді не на жарт, але перевіривши документи, зрозумів, що все на місці. Він так досі й не згадав, чи то сам забув його закрити — такого з ним раніше не траплялося, чи хтось все-таки цікавився вмістом сейфа — він не виключав наявність «крота» у відділі. Але з того часу взяв собі за правило, закриваючи сейф, вимовляти вголос «закрив» і смикати ручку. Тоді він точно запам’ятає, що зробив це, і не буде приводу звинувачувати себе у недолугості, а співробітників — у зраді.

Вже виходячи, набрав Антона.

— Ви де, Антоне? — поцікавився після того, як Гаєвський відповів.

— Поки у Києві. А що?

— Та нічого. Як там справи?

— Та якось тихо. Ще тиждень тут побуду, і якщо нічого поганого не станеться, повернуся додому. Працювати треба.

— Це добре, — зрадів Борейко. — Як приїдете додому, дайте знати, гаразд?

— Гаразд, Олександре Івановичу. А що, є якісь новини?

— Та є сякі-такі…