Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 44

— Які повістки? Яке «не з’явився»? Ви хіба не розумієте, що пан Шмідт зайнятий? — генерал все більше ставав схожий на себе самого. — Ви що, не могли зателефонувати Борису Мойсейовичу і запитати його про те, що хотіли дізнатися, по телефону?

— Так не годиться, товаришу генерал! Згідно з законом я зобов’язаний запротоколювати бесіду, — Борейко старався з усіх сил, тому й замінив слово «допит» на «бесіду».

— По закону ви вже повинні вбивцю до в’язниці запроторити. А ви його відпустили. Більше того, дозволили з міста виїхати. Ви що, погонів позбутися хочете?

От тепер Олександр Іванович впізнавав свого генерала.

— Гаєвський не винен, якщо ви про нього.

Тут у розмову включився пан майбутній мер. У тому, що його оберуть мером, Борейко більше не сумнівався. За своє життя і багаторічну службу він пережив достатньо змін влади і навчився по поведінці свого начальства визначати статус і перспективи претендентів на високі посади.

— У вас є докази його невинуватості? — запитав Шмідт чомусь високим фальцетом.

— Дещо є. Але у мене немає головного.

— Чого ж?

— У мене немає доказів його вини.

— Ну, так знайдіть їх!

— Вибачте, що значить «знайдіть»? Я ж тільки що сказав: я переконаний, що Гаєвський не вбивав вашу дочку. Ви краще скажіть, Борисе Мойсейовичу, чому ви не сказали мені, що того вечора у вас був ваш син?

Генерал Іванов підхопився і, вкрившись багряною фарбою, закричав:

— Ти що собі дозволяєш, капітане!?

Почервонів і Шмідт, але швидко впорався із собою. Ось, виявляється, чому одні можуть бути у владі, а інші ні: перші вміють бути «дипломатичними», тобто приховувати свої справжні почуття, а другі цього робити не вміють.

— Добре, Женю, — фамільярно звернувся до генерала майбутній мер, і Євген Дмитрович став зовсім буряковий, — я відповім. Але перше запитаю. Ви що ж, товаришу капітане, вважаєте, що це Валерій убив свою сестру? — права брова здивовано-грайливо злетіла вгору.

— Ні. Валерій Борисович теж не вбивав Аліну.

— Тоді для чого вам моя відповідь?

— Для того, Борисе Мойсейовичу, — чітко і спокійно відповів Борейко, — що я не перший рік на службі і розкриваю не перший злочин, тож знаю, що якщо хтось під час слідства замовчує або обманює, на те завжди є причина. І я зобов’язаний ту причину з’ясувати, щоб, не дай Боже, не засадити за ґрати невинну людину.

До кабінету заповзла тиша. Якась в’язка, липка. Здавалося, вона склеїла кожного по руках і ногах, не забувши й про мову.

— Добре, — нарешті спроквола вимовив Шмідт. — Може, це здасться вам неправильним, жорстоким, але і Аліночка, і Валерій — мої діти. Так, я чув, як дружина лаялася з Аліною, але це стало настільки звичним, що я не звернув на це уваги.

— Пробачте, звичним?

— Так. Я підозрюю, що моя дружина входить… м-м-м… ну, скажімо, в особливий віковий період, коли жінки стають скандальними й вічно незадоволеними… А у мене немає ні часу, ні бажання розбиратися у жіночих чварах…

Борейко кивнув, даючи зрозуміти, що це питання для нього з’ясоване.

— Так… То про що я? — продовжував Борис Мойсейович. — А… Так от, я чув, як вони лаялися. Потім почув удар. Чи то Алла розійшлася і вдарила Аліну, то чи Аліна сама впала… Врешті-решт, коли я вийшов подивитися, що відбувається, Аліна піднімалася з підлоги. Вона стояла на колінах і однією рукою трималася за голову. Але вона була жива. Розумієте, жива!