Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 42
Тетяна Брукс
У той день на вулиці Інститутській, де проти бійців спеціального призначення пліч-о-пліч билися айтішник, професор сільськогосподарської академії, вихователька дитячого садка і слідчий з особливо важливих справ, загинуло понад сто осіб.
«Небесна Сотня» — так стануть називати люди сміливців, які власним життям заплатили за право українців рухатися далі, а не зависнути у так званому «совку», Країні Рад, яка не проіснувала навіть 100 років. Їх зброєю були щити, палиці і каміння, коктейлі Молотова проти автоматів і гранат, якими забезпечили навіть працівників дорожньої автоінспекції. Та незважаючи на нерівні сили, протест закінчився на користь народу.
Трохи пізніше весь світ облетіло страшне відео розстрілу мітингувальників. Беззбройних людей одного за одним вбивали снайпери.
Лише наступного ранку у Борейко з’явилася можливість поговорити з Антоном. Олександр Іванович бачив, як той лізе у саме пекло, наражається на кулю. Він кілька разів відтягував його, рятуючи йому життя, але замість слів подяки наштовхувався на сповнений докору впертий погляд. «Може, він наривається на кулю, бо все-таки винен? — промайнуло в голові. — Ні, не може такого бути!» — відразу відрубав він отруйну думку.
Залишившись з Антоном наодинці, слідчий запитав:
— Ти казав, що ходив до Нінель Георгіївни. Про що ви розмовляли?
— Ні про що, власне, — Антон похитав кучерями, які вже зовсім не нагадували кучері херувима. Швидше навпаки: замурзане обличчя, перетягнуте жовто-блакитною стрічкою прокопчене волосся сіро-буро-малинового кольору, що падало на лоб, палаючі обуренням очі видавали у ньому місцевого «повсталого титана». — Ми пом’янули Алінку. Вона розповіла про фотки… Ну, ті, що на стіні. Уявляєте, вона теж бувала у Львові!
— А чому це тебе здивувало?
— Так я ж родом звідти! Ми, виявляється, земляки. Певне, тому вона єдина не заперечувала проти того, що ми з Аліною були тут, на Майдані.
— А ще? Ще що-небудь тебе «зачепило»?
— Ні. Не знаю… Може… Я просто взагалі відчував себе не в своїй тарілці. Там же всі мене вбивцею вважали… крім Нінель Георгіївни. Вона сказала, що знає, що це не я вбив. І навіть знає, хто… Тільки не скаже мені… Сказала, що я сам скоро дізнаюся…
— Зрозуміло. Спасибі, Антоне. Мені треба додому — справи. А ви тут дивіться, не лізьте на рожен. Не все так просто з цим Майданом…
— Чому ви так думаєте, Олександре Івановичу?
— Дуже багато питань. Хто послав людей під кулі? Апріорі було зрозуміло, що мирним похід до Адміністрації Президента бути не може. Ясно ж було, що людей туди не пустять. Звідки взялися ці геть відморожені цивільні, які з особливою жорстокістю добивали відступаючих? Чому накази «беркутівців» віддавалися чистою російською «акаючою» говіркою? І чому поруч з людьми не було жодного представника влади з тих, які закликали народ до походу? Де були ці тягнибоки, симоненки й інші підвиваючі, коли люди гинули? Чому їх не було там? Цих жертв можна було уникнути… Але людей послали на смерть. Навіщо?
