Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 45

— Розумію. Усе?

— Ні, не все. У тому-то й справа, що не все! Я повернувся у кімнату й відправив Валерія додому. Тоді вирішив піти до Аліни й допомогти їй. Але коли повернувся, вона вже лежала… і не ворушилася…

— І ви нічого не помітили незвичайного? Хтось був у кімнаті? Антон?

— Ні, не Антон. Нікого не було. Хоча…

— Що?

— Я помітив якусь тінь біля кімнати моєї матері. Справа в тому, що є окремий вхід через її частину будинку. Вона вже спала, але хтось міг пробратися в будинок через той вхід і так само непомітно вислизнути… Це міг бути і Гаєвський, до речі.

— Чому ви не сказали про це?

— Тому, що не хотів лякати матір. Вона стара слабка жінка. Ви уявляєте собі, що б вона відчувала, якби знала, що хтось чужий може увійти до неї в кімнату з вулиці, поки вона спить? Ви собі це уявляєте?

— І вона що, не прокинулась би? Зазвичай люди похилого віку сплять чутливо.

— Вона іноді приймає снодійне.

— Зрозуміло. Але навряд чи це був Антон. Навіщо йому тоді повертатися?

— Ну, не знаю, — видихнув Шмідт, дістав хустку й витер спітніле чоло і шию. — Може, хотів переконатися, що вбив… Убивці ж часто повертаються на місце злочину…

— Так, капітане, — долучився до розмови генерал. — Ви дізналися все, що хотіли? Ідіть працюйте, шукайте вбивцю.

— Слухаюсь, товаришу генерал! — чітко відрапортував Борейко і, повернувшись до Шмідта, м’яко сказав. — Спасибі за те, що прийшли і розповіли все.

— Ідіть, Олександре Івановичу, йдіть, — повторив Євген Дмитрович, і вже коли Борейко відкривав двері, додав: — І ніяких протоколів. Ви чуєте мене, капітане? Ніяких протоколів!

Борейко вийшов з кабінету і тихо причинив за собою двері.

— Оце так-а-а, — протягнув він у відповідь на запитальний погляд доглянутої секретарки. — Прямо американські гірки якісь…

Hello, America!

Вперше у житті Ліка сиділа в літаку. Вона з усіх сил вчепилася у підлокітник крісла, так що побіліли кінчики пальців, і намагалася не дивитися на Лавра. У вікно теж не дивилася — не могла уявити собі, що раптом не побачить того маленького клаптика землі, що підглядав за нею через ілюмінатор. «Краще б він взяв квитки в економ-клас, — думала вона, — посередині. Там ряди з трьох крісел, і коли сидиш біля проходу, не видно, що землі під тобою немає. А то в цьому першому класі — жах!»

Дівчина й уявити собі не могла, скільки людей мріяли б опинитися у першому класі літака однієї з найкращих інтернаціональних авіаліній KLM. Широкі зручні крісла, які дозволяють відкинутися назад майже до горизонтального положення, а заодно і витягнути ноги вперед, вишколені усміхнені стюардеси, готові прибігти до тебе на першу вимогу, теплі ковдри, wi-fi, алкогольні напої і смачна їжа… Але вона оцінити всі ці блага не могла. «Господи, як же ця гора заліза збирається летіти у повітрі? — вже вкотре запитувала сама себе. — Цей теж… Мабуть, сидить і либиться… І навіщо я тільки погодилася?