Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 40

Весь Майдан горів. Його захисники підпалили все, що могло горіти, щоб підтримувати вогняне коло, яке заважало снайперам бачити цілі, але цього виявилося мало. Раптом усі побачили, як полум’я охоплює відбитий силовиками Будинок профспілок.

— Там Антон! Там поранені! — крикнув Лавр і кинувся у бік величезного вогнища розміром з багатоповерховий будинок. Усі, хто був поруч, кинулися за ним. Півночі рятували тих, кого можна було врятувати. Годині о третій все стихло. Будинок профспілок все ще горів, але було зрозуміло, що живих там уже не залишилося.

А наступного ранку обидві сторони конфлікту оголосили перемир’я.

— Добре перемир’я, — замість привітання кинув Антон, заглянувши у будиночок до друзів. — Воду ллють без зупинки… Мороз же!

— Може, погасити пожежу в Будинку профспілок хочуть? — пробурчав Лавр, ледве розліплюючи очі — він все ж примудрився поспати кілька годин. Ліка так і залишилася лежати ниць. Вона ризикнула і залізла на матрац до Лавра — тепліше все-таки.

— Так вони ж не на будинок ллють, на людей… Вже навіть не водомети використовують.

— А що?

— Пожежні рукави від готелю «Україна» протягнули… Запам’ятай мої слова, Лавре: від цієї влади завжди слід чекати підступу. Якщо мова зайшла про перемир’я — чекай трупів…

— Я взагалі не розумію, навіщо все це треба? — різко відповів Ботан. — Двадцять перше століття — що, не можна все вирішити дипломатичним шляхом?

— Наївний ти… Хто ж тобі від влади й від годівниці добровільно відмовиться?

— Ну, як… От в Америці…

— Ото ж бо й воно, Лаврику! Тут тобі не Америка!

— Але ти той… Все одно побережи себе. Не лізь у саме пекло, добре? Я не хочу друга втратити.

Перемир’я

— Агов! Ви там живі? — знайомий, але не відразу впізнаваний голос гукнув трійцю на перший погляд абсолютно різних, але чимось дуже схожих між собою людей.

— Олександре Івановичу? — першою впізнала Борейко Ліка.

— Що ви тут…? — почав Антон, та відразу осікся.

— А ти ж думав, що я дозволю цим ублюдками убити мого головного підозрюваного? — відшив схожий на одну із залізних бочок, у яких люди палили шини, слідчий. Він озирнувся навколо, хитнув головою, розганяючи прилиплі до неї чорні думки, і раптом широко посміхнувся. — А у вас тут нічого, жити можна! Ось я вам тут ще одяг привіз.

— То я досі головний підозрюваний? — розчаровано поцікавився Антон.

— Підозру з вас, пане Гаєвський, ніхто поки не знімав.

— А ви розмовляли з Нінель Георгіївною?

— Знаєш, Антоне, — замість відповіді почав розповідати Борейко, — я вчора дивився новини по телевізору, і тебе випадково камера вихопила… Я побачив, як ти витягав хлопця з Будинку профспілок… Не треба мати багато розуму, щоб зрозуміти, хто ти є і що міг зробити, а чого ні. Але порядок є порядок. Я пропоную оголосити перемир’я. Га?

— Та ви прямо в точку! — втрутився у розмову Лавр. — Ті, хто стріляють у людей, яким присягали, теж попросили про перемир’я. Бачите он того мужика? Його водою поливали… Голого… А на термометрі мінус двадцять було. Не знаю, як він не помер від переохолодження чи від сорому…