Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 38

— Бум, бум, бум, бум… Ба-а-а-а-аххххх! — почула вона. Поруч упав якийсь чоловік. Вона його не знала, навіть не зрозуміла, молодий він був чи старий, блондин чи брюнет. Єдине, що бачила — дірку в його скроні. Тепер вона назавжди запам’ятає цю людину — незнайомця з діркою в скроні.

Уся лавина людей кинулася вглиб Майдану. Люди бігли, глухнучи від шумових гранат і захлинаючись газом і сльозами, які цей газ викликав.

— На, зав’яжи рот і ніс, фіфо, — раптом почула поряд із собою і побачила брудний довгий шарф у простягнутій руці.

— А ви? — дівчина підняла очі. Поряд стояв хлопчина весь у кіптяві. Змогла тільки визначити, що він дуже молодий.

— Бери! — блиснули яскраві блакитні зірочки очей. Він тикнув шарф їй у руки і зник так само швидко, як з’явився. Цього хлопчину Ліка ніколи більше не зустріне, але його вона теж запам’ятає на все життя.

Час і місце втратили значення. Мабуть, збоку досить дивно було бачити, як дівчина у світлій курточці допомагає розбирати бруківку, будувати барикади, наливає і розносить гарячий чай і каву. Час від часу вона краєм ока помічала то Лавра, який носив цеглу й мішки, то Антона на верху барикади. Повз неї стали проносити тіла убитих.

Ближче до вечора Ліка все-таки знайшла Лавра. Він перев’язував пораненого. Подивився на неї, та, певне, не побачив — нічого не сказав. Вона стала допомагати йому — подавала бинти, підтримувала поранені частини тіла. Поруч сиділи Антон і ще шестеро замурзаних, пропахлих газом і димом захисників ідеї незалежної України. Розсівшись, хто як зміг, під якоюсь будкою, вони їли поспіхом приготовану незрозуміло з чого і коли вечерю, коли почули: «Увага! О дев’ятнадцятій годині МВС та СБ України будуть проводитися антитерористичну операцію. Усім пропонуємо покинули місце проведення заходу. Увага!..»

— Що це, Лавре? Це вони нас терористами називають?

— Ну, розумієш, у якійсь мірі… Вірніше, з точки зору нинішнього уряду ми, як би це пом’якше сказати…

— А не треба, Лавре, м’якше, — долучився до розмови Антон. — Той пацюк загрався у президенти. Що, не можна піти по-хорошому? Накрався, сина свого мільярдером зробив — то й пішов би, і все б при ньому залишилося.

— Та він чи не він — яка різниця? — вибухнула Ліка. — Усі вони одним миром мазані! Ти думаєш, що прийде інший, хороший, чесний президент і не буде красти?

— Якщо так міркувати, то так і будемо в лайні жити, — пролунав спокійний, втомлений голос, і Ліка побачила сині, ні, волошкові очі, що дивилися на неї з нескінченною добротою. Вони були оточені промінчиками зморшок, які стали ще помітнішими через те, що в них засіла і ніяк не бажала вимиватися кіптява.

— Ти, красуне, не сиди на холодному. Тобі ще козаків народжувати. От відвоюємо неньку, побудуємо у своїй державі, що самі хочемо, а не те, що нам Москва нав’язує, тоді побачиш! Ти права, звичайно — поки що у владі брехливі крадії. Тому й піднявся народ. Ось тобі, дитино, молитовничок, — промінчиків-зморшок стало ще більше, і чоловік простягнув Ліці маленьку книжечку з пресвятою Богородицею на обкладинці, — помолися за прозріння і процвітання України. Я життя бачив, знаю, що кажу. Нам тут ще довго зимувати, — чоловік піднявся і повільно, накульгуючи, пішов геть.