Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 39

Ліка прислухалася. Міцний, добре скроєний хлопець Саньок розповідав:

— Ми вже, було, потіснили беркутівців, але силовики почали стріляти з бойової зброї. Я не відразу зрозумів — тільки коли біля мене хлопець впав… Його забрали, але я бачив, що його відразу вбило. Ось тоді ми злякалися й відступили. Відійшли назад на Грушевського.

— На Кріпосному теж бійня була, — підтримав розповідь Санька худий, але жилавий Богдан. — Там людей навіть не заарештовували — добивали на місці, якщо вони лежали на землі. Я дивом звідти вирвався. Думаю, чоловік тридцять там залишилося.

— Кловський узвіз перекрили, і ми не вибралися б звідти, якби не Турок, — ділився пережитим Юрко, мимоволі вихваляючись красивим татуюванням через величезну дірку в рукаві куртки. Він не соромився сліз, які котилися із запалених очей чи то від сльозогінного газу, чи від скорботи за вбитим другом. — Це товариш мій. Ми в одному дворі росли, і в Афгані були разом. Я нічого зробити не міг. Він закричав: «Виводь! Веди людей!» Я повів. А коли озирнувся, побачив, що його троє беркутівців схопили. Спочатку били, а потім ніж у нього знайшли, відібрали і його ж ножем… В Афгані чужий ворог був, а тут свої! Як вони можуть? Своїх? Зовсім розуму не залишилося! Як Оксані сказати? Двоє дітей залишилось…

— Ходить легенда, що контрнаступ почався з пострілу дробовика, — вступив у розмову Ярослав — професорського виду високий чоловік років шістдесяти. Він кутався у рвану ковдру, бо одяг його був зовсім мокрий і сох над саморобною грубкою, зробленою з металевої бочки. — Спочатку вони на нас не йшли — лише кидали гранати. Потім водою поливали. Хтось керував нами, я навіть не знаю, хто. Кричали: «Лівий бік!» — і туди залпами летіло каміння. Ці виродки чомусь весь час перлися зліва — мабуть, стояло завдання до Будинку профспілок прорватися. З боку консерваторії атакували менше. Такий бій тривав кілька годин, а потім… почалася атака. Такі-от вони герої — з бойовою зброєю проти людей з палицями і камінчиками! Але у нас теж дещо було: мисливські рушниці, та й львів’яни дещо привезли — вони захопили десь склади зі зброєю. Тож ми теж по них стріляти почали, і вони стали тікати. Наші хлопці за інерцією за ними — а там снайпери…

Приблизно опівночі на Майдан прорвалася група беркутівців, чоловік тридцять. «Впере-е-е-д!» — закричав хтось і рвонув їм назустріч. Ліка впізнала голос Антона. Люди кинулися за ним. Силовиків притисли до барикади на Хрещатику і стали кидати у них все, що під руку потрапляло. Вони відступили, залишивши трьох своїх, яких горді майданівці взяли у полон.

Лавр більше не намагався відтягнути Антона від найгарячіших точок Майдану, куди той безперервно ліз. Зрозумів, що марно — Антон вирішив подорожче продати своє життя.