Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 20

— А ти?

— А що я? Пішла і я.

— Так і не бачишся з матір’ю?

— Ну, чому ж? Заходжу до неї, адже вона моя мама. Яка є. Просто не хочу, щоб вона сюди приходила.

— Ти молодець, — похвалив її Лавр. Вилив залишки коньяку в келихи, підійшов до Ліки й присів біля неї на дивані. — Давай, за нас…

— Давай…

Генетиці теж колись відпочити треба

Ранок наступного дня змін у погоді не приніс. За ніч будинки, дерева й дороги притрусило легким сніжком, через який все стало ще гірше. Було досить смішно спостерігати за людьми, яких о сьомій ранку на вулицях було вже чимало. Усі вийшли раніше і поспішали на роботу, та поспішати не виходило — пересуватися можна було тільки дуже повільно. Тому люди дріботіли, човгаючи на півзігнутих ногах до найближчого стовпа, і якщо вдавалося дістатися, радісно обіймали його, ніби це був не стовп, а улюблений друг, якого не зустрічали багато років. Хтось не дотягував і падав, брязкав, ковзав… І всі на чому світ стоїть лаяли ЖЕКи, міськраду і усі служби комунального господарства, які замість того, щоб посипати дороги піском чи чим там належить, додивлялися свої передранкові, найсолодші сни.

Борейко теж лаяв комунальників, хоч усе-таки дістався зупинки без особливих збитків для своїх колін і сідниць. «Ось так і в житті, — думав він. — Намагаєшся йти до мети, робиш крок, ковзаєш і падаєш. Хтось потім долізе на чотирьох до стовпа — і все, хтось примудряється стати на повний зріст і сапом, сапом, а комусь пощастило — так і дошкандибав до зупинки, та ще й допоміг комусь по дорозі. Або, навпаки, підніжку підставив».

Тупаючи, хукаючи і ляскаючи себе по боках, обтрушуючи сніг з пальта, Олександр Іванович увійшов в управління. У кабінеті його вже чекали підлеглі. Десятихвилинна п’ятихвилинка — і всі помчали шукати, збирати інформацію, виконувати, а простіше кажучи, рити. Борейко залишився у кабінеті — чекав свідка. Підняв трубку внутрішнього зв’язку:

— Борейко. Там до мене свідок мав прийти… Що? Був? Пішов? Куди? А-а, ну, як вийде з туалету — відразу до мене…

Минуло хвилин десять, перш ніж почувся боязкий стукіт у двері.

— Можна? — невисокий на зріст субтильний чоловічок просунув голову в кабінет.

— Заходьте, заходьте, Валерію Борисовичу. Ви що, нездорові?

— Та-а-а… Я-а-а, — ніяк не міг зв’язати двох слів відвідувач.

Схоже, книжковий бізнес Шмідта в не дуже надійних руках. Мямля. Чи придурюється?

— Сідайте, — мовив уголос. — Я вас викликав з приводу вбивства вашої зведеної сестри.

— Вбивства? — злякано засовався на стільці молодий Шмідт. — А може, вона сама…

— Як сама?

— Ну, може, голова закрутилася? Посковзнулася, впала на кут стола… Адже він був у крові.

— А звідки ви знаєте, що кут стола був в крові?