Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 22

По дорозі Антон зайшов у квітковий магазин і купив три великі жовті троянди — такі любила Аліна. «Нінель Георгіївні буде приємно ще раз переконатися, що я добре знав її онуку», — вирішив він і додав до троянд півкіло цукерок «Корівка», яким Аліна віддавала перевагу перед шоколадними.

Була тільки одна проблема: як він може прийти у будинок, де була вбита його кохана і всі думають, що вбивця — саме він? Тож перед тим, як іти до Шмідтів, Антон вирішив зателефонувати. І чи то доля поставилися до нього прихильно, чи Нінель Георгіївна чекала дзвінка, але як тільки він набрав домашній номер нареченої, після першого ж гудка у слухавці пролунав м’який спокійний голос Нінель Георгіївни:

— Алло.

— Здрастуйте, Нінель Георгіївно, — задихаючись від хвилювання, сказав Антон.

— А, Антон! Здрастуй, — цілком доброзичливо відгукнулася бабуся. — Як ти?

— Я? — уточнив хлопець, ніби хтось ще міг чути запитання. — Та не дуже…

— Розумію… Усім нам зараз важко. А що ти хотів, Антоне?

— Я… Я хотів би зайти до вас… подякувати.

— Подякувати? За що?

— За те, що ви переконали слідчого не заарештовувати мене. Ви єдина вірите, що я не вбивав Аліну.

— Я не думаю, Антоне, я знаю, що ти не вбивав.

— Тоді, можливо, ви знаєте хто вбив?

— Знаю.

— Чому ж не скажете Олександру Івановичу? — Антон переступив з ноги на ногу, переклав слухавку від лівого вуха до правого, важко задихав.

— Чому б тобі справді не зайти до мене? Тоді й поговоримо про це. Ти ж розумієш, що це не телефонна розмова, — замість відповіді проспівала бабуся.

— Так я ж…

— Ти, приходь, не бійся! Я тебе зустріну, і нехай тільки спробують мені перешкодити!

Коли підходив до дверей будинку, де раніше жила його кохана, до горла підкотився нудотний волохатий клубок страху. По спині поповзла липка крапля поту, за нею друга. Шкіра рук покрилася колючими пухирцями. Груди здавила туга, і він ледве стримував сльози, готові зірватися з очей. «Господи, що я роблю? Як я пройду повз місце, де вона вмирала? Вона вмирала, а я стояв як бовдур і нічого не міг зробити!» Вже готовий був покласти квіти, повісити на ручку дверей пакет з цукерками і піти, але двері несподівано відчинилися. Нінель Георгіївна сиділа у своєму інвалідному кріслі і зовсім не виглядала хворою чи навіть засмученою.

— Проходь, — кинула вона і, спритно повернувши крісло на 180 градусів, покотила його через хол, прямо по тому місцю, де вмирала його кохана.

Антон обійшов стіл з іншого боку.

— Це вам, — простягнув Нінель Георгіївні букет і пакет з цукерками. — Алінка такі любила, — додав, ніяковіючи.

— Так, я знаю… Не міг би ти поставити троянди у вазу?

— Так, звичайно.

Антон озирнувся у пошуках вази і побачив красиву екібану на тумбочці. З першого погляду йому здалося, що в ній було щось зловісне. «Напевне, я просто нічого не розумію в мистецтві складання букетів», — подумав, але тут-таки викинув ту екібану з голови, ковзнувши поглядом далі по кімнаті. Поруч на столі стояли тарілки з закусками, дві чарки, графин з вином і невідкрита пляшка горілки. Ваза знайшлася на підвіконні біля стіни, на якій висіли фотографії. Він узяв її, налив води і поставив у неї квіти, попередньо звільнивши їх від целофану.