Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 19

Лавр був байдужий до жіночих сліз, особливо, коли вони викликані впливом алкоголю. Але на цей раз він зрозумів, що для Ліки носити ненависне їй ім’я — щось на кшталт всесвітньої трагедії. Йому стало шкода сусідку. Хоча можливо, що то був не жаль, а зовсім інше почуття. У всякому разі він відчув, що йому не все одно!

— Ну, мені з ім’ям теж не дуже пощастило, — спробував підтримати сусідку. — Добре, що хоч здогадалися не записати на прізвище батька. А то уявляєш, був би Лаврентій Джорджевич Скотт.

— Що? Скотт? Жах! — вирвалося у Ліки. Сльози її відразу висохли. Вона злякано подивилися на Лавра. — Ой, вибач! Але твої ж батьки здогадалися не робити цього, а тут…

— Так, здогадалися, слава Богу. Та все одно… Знаєш, мені здається, ти даремно вважаєш, що тобі не підходить твоє ім’я, — Лавр делікатно не став називати його. — Скажи, а чому ти так думаєш?

— Та тому, що мене назвали на честь тієї самої Анжеліки!

Лавр очікувально дивився на розчервонілу від випитого сусідку, котра стала від того абсолютно чарівною і сексуальною. А Ліка, захоплена своїм горем, продовжувала:

— Мама моя — жінка велика, гучна і владна. Вони з батьком у Донецьку жили. Тато був маленький і худенький. От скажи мені, що тягне таких різних людей один до одного?

— Думаю, саме ця різниця й тягне. Маленьким чоловікам, як правило, подобаються великі жінки.

— Ага, типу «невже це все моє?» — розвела руками Ліка. — Як би там не було, та мама якраз була в кінотеатрі, дивилася «Анжеліку — маркізу янголів», коли у неї води відходити почали. Звідти у пологовий будинок і відвезли.

— А-а-а, тоді зрозуміло. А тато що, не заперечував?

— Заперечував, звичайно, тільки треба мою маму знати — її не переконаєш! І взагалі тато був людиною м’якою.

— Був?

— Так. Він загинув під час вибуху на шахті «Зиряновська» в дев’яносто сьомому році — якраз там працював.

— Так, пам’ятаю цей випадок. Мені шкода.

— Та нічого, у тебе ж теж мами давно немає.

— Так, вона померла, коли мені було п’ять років. У неї був рак. Знали про те від самого початку. Говорили, що якби відразу почали лікувати, можливо, й врятували б. Батько хотів відвезти її в Штати, він же був досить багатий і знаменитий, але наші не випустили… А ти, мабуть, у тата пішла.

— Слава Богу…

Лавр помовчав мить, пригубив коньяк і уважно подивився на дівчину.

— Ти не турбуйся, — заспокоїв її. — Вийдеш заміж — візьмеш прізвище чоловіка.

— Та у тому-то й річ… Минулого літа я збиралася вийти заміж… Ми зі Славком у педагогічному разом училися. Він з дуже інтелігентної родини: тато — художник, мама — лікар-педіатр. Богема…

— Ти дуже любила його? — затамувавши подих, поцікавився Лавр.

— Не так щоб дуже… Любила, напевне. Тепер це вже неважливо. Але у нього таке прізвище гарне було — Романов. Уявляєш? Анжеліка Романова. Звучить?

— Звучить. І що — «зів’яли помідори»?

— Схоже, що так. Я, дурепа, запросила його у гості. Ну, щоб з мамою познайомити. А вона… «Куди, — каже, — падлюка, прешся? За цього хлюста?» Розумієш, він думав, я — Анжеліка… — дівчина мрійливо закотила очі і, піднявши руку вгору, покрутила нею, мов пензлем, зображуючи, як він, напевне, думав. — А тут: «Куди, падлюка, прешся?» Ось тобі і вся Анжеліка… Він пішов. Культурно так пішов, тихо. Більше я його не бачила.