Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 18

— А правда, що коньяк слід пити маленькими ковтками з шоколадом або з лимоном? — поцікавилася Ліка після того, як добряче попрацювавши ложкою, вгамувала голод.

— Взагалі коньяк п’ють без нічого, і дійсно маленькими ковтками. Манера закушувати його лимоном була введена царем Миколою II. Але коньяк — не текіла, він не потребує відбивання лимоном сивушного присмаку. Проте скажу тобі по секрету, що твій просто неймовірний суп зовсім не зіпсував його смак, — Лавр знову наповнив келихи. — Знаєш, може, і треба слідувати правилам на дипломатичних прийомах, але по-моєму, смак напою не залежить від того, чим закушувати. Зате він стає набагато кращим, коли ти п’єш його зі справжнім другом, з людиною, якій довіряєш, яку… Яка чекає тебе і готує такий чудовий супчик, — закінчив Ботан, весело підморгнувши розчервонілій від алкоголю і компліментів дівчині. — За тебе, Анжеліко!

— А ти мені що, довіряєш? — поцікавилася Ліка, зробивши тепер невеликий ковток і потримавши напій у роті, перш ніж проковтнути. — Дійсно смачно. І пахне шоколадом і вишнями.

— А ти що, сумніваєшся у цьому? — відповів Лавр питанням на питання.

— Ні, але з чого б це?

— Ну, по-перше, ти живеш тут уже півроку. Я тричі за цей час від’їжджав, довіряючи тобі ключі. Ти прихистила мого друга, колись з ним трапилася біда, — він посміхнувся, — і стояла за нього горою… Ти знімаєш квартиру, сама її оплачуєш… Мені тільки одне незрозуміло.

— Що? — очі Ліки розширилися від подиву, а Лавр подумав: «Цікаво, чому я завжди думав, що у неї маленькі очиці? Вони абсолютно приголомшливі! Великі, темні і глибокі». А вголос промовив: — Скажи, а у тебе що, родичів зовсім немає? Я за півроку жодного разу не бачив, щоб до тебе хтось приходив.

— Є. Мама.

Лавр здивовано подивився на посмутнілу сусідку.

— Я не хочу, щоб вона знала, де я живу.

— Чому?

Ліка пересіла з табуретки на кутовий кухонний диванчик і, залізши на нього з ногами, крізь темний бурштин напою дивилася на темноокого харизматичного трохи носатого чоловіка, готового хоч зараз на обкладинку глянцевого журналу. Зітхнула: «Ох, не бачити тобі його, як власних вух без дзеркала — занадто гарний для тебе!» А вголос промовила:

— Ми посварилися… через ім’я.

— Через ім’я? Так ось чому ти його не любиш!

— Ні. Не люблю. Воно мені зовсім не підходить.

— Ну, чому ж? Я думаю…

— Та подивися на мене! Яка я, нафіг, Анжеліка? — почала заводитися дівчина. — Це що, волосся? Ага, три волосини в два ряди, — вона взяла пальцями пасма праворуч і ліворуч і відтягнула їх, як ріжки. — А це? — поклала долоні собі на груди. — Це що, груди? Сміх, та й годі! А ноги? Очі б мої їх не бачили! — Ліка перекинула у рот залишки коньяку. — Скажи, ну яка з мене Анжеліка?

— Дуже навіть… — спробував відповісти Лавр.

— А-а-а, це ти ще мого прізвища не знаєш! Адже не знаєш? — продовжувала бушувати сусідка напідпитку.

— Ні. Півроку поруч живемо, а навіть не поцікавився. Мені соромно, Ліка. А яке у тебе прізвище?

— Зозуля. Уяви: Анжеліка Зозуля, — Ліка встала з диванчика і спробувала зобразити щось на зразок реверанса, але похитнувся, мало не впала і повисла на Лаврі. — Ти б бачив, як на мене дивляться, коли я показую паспорт. «Ви Анжеліка?! Анжеліка Зозуля?!», — миле личко Ліки напружилося, на очі навернулися сльози.