Читать «Оголений нерв» онлайн - страница 299

Майже місяць минув відтоді, як звільнили міста «бермудського трикутника», а на роботі, як виявилося, майже одні сепаратисти. Керівництво дало вказівку на роботі не говорити про політику, але для молоді то не наказ. Тільки зберуться докупи, так і починаються розмови про те, що от-от повернуться «наші рєбята». Настя не встрявала в їхні розмови, просто відходила подалі, щоб не бачити тваринну радість ватників, які тішаться з кожного вбитого укропа. Цікаво, що більшість таких сепаратистів були з Лисичанська, з міста, яке найбільше постраждало під час боїв.

Настя намагалася зрозуміти логіку ватників. Чому вони чекають повернення бойовиків? Невже було мало крові, трупів, руйнувань? Що їм такого гарного дали ополченці, що так чекають на їх повернення? Чому ненавидять українських солдатів, які перші протягли руку допомоги, поділилися їжею? Вони ненавидять Україну, рідну мову, але не хочуть переїжджати в ЛНР чи ДНР. Невже нема усвідомлення того, що знову може не бути роботи і не буде за що годувати родину? Чому такі жорстокі? Настя намагалася знайти відповідь і не знаходила. У тих людей була повністю відсутня логіка, але ж вони не якісь недорозвинені, багато з них мають вищу освіту. Дорогою додому в автобусі вона не раз розмовляла з проукраїнськи настроєними колегами, намагаючись зрозуміти життєву позицію ватників, але й ті не могли нічого пояснити.

Якось ввечері вона написала і направила Людмилі повідомлення: «Війна нас усіх змінила кардинально, і ми вже ніколи не будемо такими, як раніше. Вона як точка зламу. Попри свою нелюдяність, жахливість, несумісність із життям, вона трухнула людей подібно до землетрусу, щоб усе стало на свої місця і ми згадали, що ми українці.

За свої вчинки кожному довелося розраховуватися. Прийшло усвідомлення помилок. Навіть патріоти на Донбасі не зробили все можливе, щоб не допустити війну у свій край. Якщо навесні патріотично налаштованих мешканців було приблизно десять відсотків, то зі 120-тисячного міста на флешмоб могло вийти дванадцять тисяч! Навіть міліція, яка тоді нараховувала 700—800 осіб, не змогла б зупинити 12 тисяч людей. Не вийшли. Ніхто й гадки не мав, що доведеться так швидко платити за помилки кров’ю українців. Я вже писала не раз статті, де намагалася зрозуміти донбасівців, а зараз усвідомила, що навіть мені тут, на місці, зрозуміти логіку деяких мешканців неможливо.

Те, що вся Україна пожинає плоди, посіяні ПР і комуністами, — це зрозуміло. Ніхто не заперечуватиме, що сам Донбас сплів собі удавку. Не можна відкидати те, що роками відбувалося зомбування жителів Донбасу російськими ЗМІ, особливо телебаченням. З російських каналів лилася пропаганда, починаючи з весни цього року.

Відомо, що головний інструмент пропаганди — емоції, які знижують критичне ставлення до подій. Звернення з екрана впливають на підсвідомість поза волею глядача. Звідти йшло навішування ярликів: укропи, хунта, фашисти і т. д. Ці слова повторювалися без упину. Варто лише згадати «Луганськ-ТБ», коли одні й ті ж новини транслювалися цілодобово. Суцільну брехню підносили глядачам емоційно, жестикулюючи, доводили до сліз страшними картинками звірств укропів, били по болючих точках, розділяючи на добро і зло. Використовувалося все, що годилося: і Донбас, що всіх годує, і плани НАТО, і фільтраційні табори.