Читать «Оголений нерв» онлайн - страница 301

Не буду зупинятися на подробицях святкування Дня незалежності в Сєвєродонецьку — скажу лише кілька слів. Сєвєродонецьк оновлений! Він уже ніколи не буде таким, як раніше. І неправда, що патріот не той, хто носить вишиванку. На власному досвіді впевнилася, що патріотизм починається з малого: зі стрічки синьо-жовтого кольору, прикріпленої до дитячого візочка; з віночка з маками на голові маленьких дівчаток, з підлітків, які накинули на плечі двоколор; з першого за роки незалежності параду вишиванок; з велопробігу з державними прапорами; з живого тризуба, який утворили велосипедисти; з державного гімну, який уперше багатоголосо пролунав на площі Леніна вже без його камінного втілення. Для іншого регіону України це — звичне явище, а для нашого міста — серйозна заявка про те, що патріоти у нас є і їх чимало.

Усі патріотичні заходи, що проводилися в місті, — як цілющий бальзам на зневірені душі. Навіть ті, хто спостерігав за дійством, не беручи активної участі, не могли стримати хвилювання. Вони з гордістю дивилися за всім, що відбувається, а в очах і радість, і сльози. Мешканці лише зараз, після звільнення міста, відчули на собі, що таке справжня незалежність, не проголошена, а справжня, з гімном, вишиваними сорочками, державним прапором. Побачивши на власні очі окупантів, терористів та зрадників, відчувши підступність, підлість та жорстокість, люди змогли їм протиставити воїнів української армії. Хлопці, зовнішність яких не відповідає виразу очей. Зовсім юні бійці, які, напевно, ще не встигли одружитися, дивляться на вас очима дорослих чоловіків, що мають за плечима тяжку ношу величезного життєвого досвіду. В них така глибина, що розумієш: там ніколи не буде порожнечі. Ці хлопці ладні віддати свої життя за справжню Незалежність, за Свободу. І частина мешканців це зрозуміла. Впевнена, що вони поповнять ряди справжніх патріотів, бо жити по-старому вже не зможуть. Ще трішки — і вони з гордістю і гідністю відкрито скажуть: я є український народ!

Щодо мене. Я ніколи не забувала, що мої корені українські і я — українка. Тепер я це відчула повністю.

Здавалося, що ніщо не зможе зіпсувати піднесений святковий настрій. Але новини про події в Донецьку змусили мене одразу сісти за робочий стіл. До останнього не вірила, що парад наших полонених, про який були повідомлення, відбудеться. Сподівалася, що то сепаратистський фейк, що в наш час не може бути такої дикості. Помилилася. Набухане, наколоте бидло, яке ладне за пляшку горілки продати рідну матір, вилізло на площу Леніна в Донецьку. На відео в Інтернеті — типова спита бабська морда. Очі, можливо, зі слідами нещодавніх з’ясувань стосунків з друзями, сховані за темними окулярами, проте це не заважає топтатися ногами по розірваному прапору нашої країни. Воно (іншого слова не можу підібрати) позує фотографу і вважає себе чи не фотомоделлю. Довго вдивляюся у фото, намагаючись зрозуміти, чи колись воно пошкодує про свою «фотосесію»? Чи буде «косити» під жертву та простягати руку за гуманітарною допомогою?