Читать «Неложними устами» онлайн - страница 20

(Спогад з минулого. Ще коли приїздив додому з семінарії, то записував у маленькі зшиточки дрібненьким мачком од матері Марії Василівни і від сестер Проні й Оксаночки пісні, колядки й щедрівки, народні молитви й заклинання. Та замовляння від зубів, од урону, щоб причарувати, від колючки й від пристріту. Від матусі записав молитву та причарування: «Іду я в середу — спасителя попереду, іду я за паскою, а ви до мене з ласкою. Гляньте на мене соколовими очима, материним серцем, щоб ви не могли буть без мене, як дитя без цицьки, як мати без дитяти, як куриця без курченяти, як утка без утяти, як гуска без гусеняти, як корова без теляти, як кобила без лошати, щоб ви не могли буть без мене, хрещеного, народженого, раба божого Павла»).

— Що ви там бурмочете, Тичинко?

— Народженого, — сказав він. — Я народжений. Може, самим тільки поглядом вашим, Наталко.

І строга бестужевка, ставши Весною, крутнулася пустотливо на високім підборі, аж довга сукня пішла дзвоном довкола її струнких ніг, і чмокнула його в щоку, ледь доторкнулася Йому до щоки, мов зірка променем, як шовк, як пелюстка яблунева.

Не дивися так привітно,

Яблуневоцвітно.

Стигнуть зорі, як пшениця:

Буду я журиться.

Не милуй мене шовково,

Ясиосоколово,

На схід сонця квітнуть рожі:

Будуть дні погожі.

(«Сонячні кларнети»)

Це було тоді, як над безмежною водою паслися табуни вітрів…

Університети, музеї й бібліотеки не дадуть того,

Що можуть дати

Карі,

Сірі,

Блакитні.

(«Замість сонетів і октав»}

Вечорами часто чаювали у Володимира Івановича. Самійленко, невисокий, кругловидий, завжди усміхнений, завжди привітний, стріпував своїм чорно-сивим (сивенький, сивенький!), ще доволі буйним чубом, закликаючи собі в спільники Наталю, наступав на Тичину:

— Пане Павле, бачимо в вашій особі надію!

— Що ви, що ви, Володимире Івановичу! — лякливо щулився Тичина.

— І не просту надію, а велику! Правду я кажу, панно Наталю?

— Свята правда, Володимире Івановичу.

— Та ви обоє глузуєте з мене! — пробував гніватися Тичина, але в нього це ніяк не виходило. — Скільки вже тих надій… Он ваша чернігівська громада — чого тільки не фантазувала…

— От, от, фантазувала!.. Збиралися па збіговиська, грали на фортеп'яно, співали «Орися ж ти, моя пиво» — та й по всьому! А яких там лиш дурнів не було! Один під Шевченка все. І лисина, і вуса, і галстук, і навіть сурдут, а як про вкраїнське заговорить, то все на євангеліє. Мовляв, євангеліє в Росії на сімдесят мов і наріч перекладено, а українського перекладу немає. Зате, мовляв, пхають простонароддю книжечки, як ото «Бабушка Марфа, или За богом молитва, а за царем служба не пропадет». А другий сікався до всіх, що квітка не українське слово, треба, мовляв, вживати «квіт», бо ж Мазепа писав Кочубеївні «Квіте мій рожевий».

Отак на дрібниці й розтрачували всі сила. А силу треба кидати на велике. Так я кажу, панно Наталю?

— Істинно.

— Але! — піднімав значуще пальця Самійленко. — Але, пане Павле! Щоб справдилися надії, треба ще багато до них додати. Шо ж саме? Талаит? Він у вас є. Не мені це казати — сказано людьми аж он якими! Свідомість своїх сил теж відчуваєте. Тепер треба набувати (і набувати, авжеж!) хорошу літературну освіту і обумовлену нею культурність сприйняття, орієнтованість у поетичній техніці, без чого поет — ніякий не поет. А тому я невтомно закликаю: читайте французів, пане Павле!