Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 74

Чубарик поглянув на мене дуже серйозно. Принаймні, так мені здалося. Він був вражений. Він ще не знав чому, але одразу змінив свій настрій.

— Справді, є така думка?

— Звичайно. Досить тверда і переконлива. Отже, нам тут немає чого марнувати час.

— Хібащо так. Коли є така думка, тоді все ясно.

— Мені нічого не ясно, — раптом втрутилася в розмову Марія. — Мені не ясно, чому я обов’язково повинна летіти? А коли у мене немає ніякого бажання кидати Землю? Ви що скажете, Вадиме?

— Треба.

— Я цього не розумію. Чому треба мені, а не Чубарику?

— Маріє, зараз Чубарик потрібний на Землі. Без нього нічого на світі не встоїть на своєму місці. У його руках кадри. А там, на Іксі, він зараз не потрібний.

— Це я не потрібний? — люто поглянув на мене Чубарик. Потім поступово до нього дійшов зміст моїх слів. — Звичайно, я дуже потрібний саме тут. Звичайно, ви маєте рацію. А тоді, дівчино, треба викинути з голови пусті думки.

— Вони не пусті. Я хочу бути разом з Інкою і Вадимом.

— Ну, це вже дитяча примха, — не здавався Чубарик. — Ти полетиш. І там розповіси, яка то сила на Землі жінка. Вона рівноправна, ця сила. Вона має в нас усі права.

Інка кинула на мене погляд. Не витримала. Адже ми умовилися нічого не думати один про одного в присутності Івана та Марії. А вона поглянула на мене, і я бачив — той погляд перехопив Іван. Він підвівся і пішов до Інки. Він сів біля неї. Мені на серце впала краплина болю. Невже ця краплина є ревнощами? Добре, що вона маленька, тая краплина. Але що це, Марія йде до мене? Так і є. Вона сіла біля мене дуже близько, потім піднесла руку до мого чуба і розкуйовдила його. Вона запитала:

— Тобі неприємно?

Дивна річ — вона, Марія дивилася на мене такими ж очима, як Інка.

— Що це тут відбувається? запитав Чубарик. Він навіть підвівся з стільця.

Можливо, ще трапилися б якісь події в цьому кабінеті, але несподівано на порозі з’явилися Карась і Прюст. Професор був схвильований. Він тримав у руках блянк телеграми. Він трохи похмуро дивився навколо.

— Шукав скрізь вас. Ледве знайшов. Дуже важливе повідомлення. Астрономи встановили, що найбільш сприятливий момент для запуску космічного корабля наближається. Точно я не знаю, коли має бути старт. Але ми повинні завтра зранку доставити наших космонавтів на космодром. Вертольот буде о десятій ранку.

Карась сів на стілець. Сьогодні він був утомлений. Поглянувши на Марію та Івана, він сказав:

— Що ж, винен перед вами. Я гадав — матиму час, щоб ближче познайомитися з вами. Але ось ця телеграма. Ходімо зі мною. Нам треба поговорити і попрощатися.

Ми пішли вулицями містечка. Попереду, обійнявши за плечі Івана та Марію, Карась. Позаду — ми з Інкою та Прюстом. Прюст мовчав. Він також] був трохи сумний. Він мовив:

— Ну, от і все. Тепер нам доведеться тільки думати все життя про долю Івана та Марії.

Карась говорив. Він не турбувався, чи чуємо ми його, чи ні. А може, він хотів, щоб ми його слухали?

— Я не був з вами. Мені дуже хотілося бути біля вас. Але я не міг заважати справі тільки тому, що люблю вас. Та я вас бачив і чув. Я бачив на телеекрані кожен ваш крок, я чув усі ваші розмови. Вони записані на магнетофон. І я тепер знаю, що ви є майже справжніми людьми. Ви дуже близько стоїте біля людини. Я прошу вас тепер: бути завжди, за всяких умов — і людьми. Гадаєте, це лірика? Ні. Це не лірика. Я повинен вам це сказати. Мине ще кілька днів і світ заговорить про вас. Кожне слово, яке прийде від вас звідти, з далекого, холодного космосу, з далеких галактик, кожен ваш сиґнал — буде святом на Землі.