Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн

Віктор Безрудько

Нейтрино залишається в серці

^{Не дуже науковий, трохи фантастичний сатиричний роман}

1. Ніяких сенсацій!

— Наближається подія всесвітньої ваги. Скоро наш старий світ трусоне так, що з нього посипляться перестиглі груші.

Я стояв на м’якому килимі і слухав. Слухав і намагався зрозуміти — а яким чином усе це мене стосується? Редактор нашого журнала любив робити з мухи Ейфелеву башту. Ще він любив надто гучні порівняння. Про груші —це він загнув. Які там перестиглі груші? Він говорив, а золотий зуб блищав. Блищав, як самотня зірка на похмурому осінньому небі.

— Ніяких сенсацій! Усе треба зробити дуже спокійно, — правиця редактора полетіла вгору. — Професор Карась здійснить мрію вчених багатьох поколінь. Але ми повинні виступити спокійно, без крику. Без сенсацій.

У редакції ми всі знали, що наш Золотий Зуб переконує себе в цьому все життя.

— Ми виступимо перші. Я попереджаю тебе, що Карась робить одній особі послугу. Він дозволяє кореспондентові нашого журнала бути присутнім під час підготовчих робіт. Отже, ти матимеш виняткові умови.

— Цікаво, кому Карась робить таку послугу? — запитав я.

— Це не має значення. Ти поїдеш і напишеш репортаж. Такий репортаж, щоб його передрукували всі газети й журнали. Щоб у всьому світі передрукували. Сподіваюся, тобі все ясно?

Мені було ясно. Я дивився на свого редактора — похмурого, тендітного чоловіка, з великою головою і золотим зубом. Крісло поглинуло його, немов трясовина. Голос у нього був твердий і впевнений. Такі голоси мають усі редактори в світі.

— Уперше на невідому плянету полетить людина-робот, — трясовина виштовхнула редактора; змахнувши руками, він полетів по кімнаті; його довгі ноги згодилися б провінціяльному листоноші, —і ми першими напишемо про це! Уявляєш? Ти можеш уявити чи ні? Увесь журнал про політ! І обидві обкладинки! Тридцять фото! І щоб ніяких сенсацій!

А що я розумію в сучасній астронавтиці? Нічого я не розумію. Треба вивчати? Звичайно, треба. Але щоб закони фізики та вищої математики лишили якийсь слід у моїй сірій речовині, потрібно щонайменше сто років…

Звичайно, коли наш журнал перший виступить із таким репортажем, він стане дуже популярний. Його полюблять читачі, а нашого Золотого Зуба полюбить начальство. Це все було ясно. І ще — не доведеться якийсь час нам друкувати на першій сторінці журнала портрети кінокрасунь із голими шиями та руками і солісток балету, яким уже нічого оголювати. Досі ми це робили, щоб змусити вередливого читача підійти до кіоска «Союздруку» і витягнути з кишені кілька гривеників.

— Їдь сьогодні. Відрядження на місяць. А треба буде — продовжимо на два. Сиди там, доки все скінчиться. Візьми — оце лист до Карася. Думаю, що в тебе є ще залишки совісті —ти його не прочитаєш, — золотий зуб насмішливо заблищав.

— Але…

У мене вистачило сміливости вимовити тільки слово. Я хотів сказати Золотому Зубові, що краще поїду на село. Краще напишу репортаж про сівбу ярих. Можна й про свиней. А найкраще — про курей. Про курей треба. Про курей ми нічого ніколи не пишемо і згадуємо їх тільки в ресторані. Ще — зовсім мало у нас розводять індиків. Треба про індиків писати. Вже навіть п’єса про індиків є, а наш журнал мовчить. Писати треба, щоб розводили їх скрізь. З іншої плянети індика не привезеш. Може, звичайно, колись возитимуть індиків із космосу. Все може бути в тому космосі. Але покищо їх на землі слід розводити.