Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 66

Мені стало боляче за Івана. Я зідхнув, мабуть, дуже сильно. Іван поглянув на мене і запитав:

— Чого ти так багато випускаєш повітря з легенів? Дихати людина повинна ритмічно. Повітря треба подавати в легені рівними дозами.

Мене огорнув сум.

— Послухай, Іване, а ти не можеш сам мислити? Спробуй зробити свої висновки з того, що ти знаєш. Весь час живуть на світі мудрі люди. Вони іноді висловлюють вагомі думки, але висловлюють зовсім не для того, щоб інші повторювали, а для того, щоб усі люди навчилися самостійно мислити. Згоден?

— Не розумію, для чого кожен буде по-своєму мислити, коли вже є чудові думки?

Чубарик, безперечно, погодився б з цим твердженням. Дуже багато людей все життя мислять думками геніїв, а самі здаються малими. Є такі, що проголошуть довжелезні промови, насичені цитатами і чужими думками. Їх друкують у газетах, а люди все одно думають: це ще не геній. Як переконати Івана, що людина повинна самостійно мислити?

— Розумієш, Іване, у людини є серце.

— Головний орган кровообігу, — уточнив він.

— Але цей головний орган кровообігу здатний закохуватися. І я зараз закоханий. Мені здається, що світ без неї не може існувати. Усі скарби, які є на Землі, тепер належать їй. Я віддав їх тій дівчині.

— Інці? — запитав Іван.

Запитання було таке несподіване, що я зупинився і вхопив Івана за петельки.

— Скажи, звідки ти взнав її ім’я?

— З першої хвилини нашого знайомства з тобою, ти передав його мені. І воно не дає мені спокою. Я не знаю, що таке кохання. Скажи мені, що це таке?

Нарешті —перемога. Мені хотілося зараз обійняти Івана. Він запитує. Він хоче знати те, чого немає в його магнетофонних плівках. Він уже не машина. Може, ще не людина, але вже не машина.

— Я не можу тобі пояснити. Це складне почуття, яке рухає людство вперед. Той, хто кохає, надзвичайно щасливий. А коли й вона відповідає жагучим почуттям — більш нічого не потрібно людині. Вона щаслива. А коли людина щаслива, вона здатна на все.

— На що вона здатна?

— Я переконаний, що космічні кораблі зробили закохані люди, що тебе зробили теж закохані. Розумієш, щастя породжує великі ідеї і дає наснагу перетворити їх у дійсність. Ну, а нерозділене кохання таке, як у мене, породжує тільки сум.

— «Щастя є насолода без каяття», сказав Толстой.

— Толстой правильно сказав. Він багато дечого правильно говорив, наш Толстой.

— «Коли егоїстичне щастя є єдиною метою життя, то життя дуже швидко виявляється позбавлене мети», сказав Роллян.

— Все це так, Іване. Великі люди правильно говорили. Але кожна людина кохає по-своєму. В цитату всіх почуттів не затиснеш.

— Ти дуже кохаєш Інку?

— Дуже.

— То в чому ж річ? Що тобі ще треба — кохай.

— Але вона мене не кохає.

— Чому?

— Напевне, я недостойний її кохання. У мене поганий характер.

— А кохають тільки тих, у кого хороший характер?

— Не знаю.

— Дивно. Ти ніколи не діждешся її кохання?

— Ніколи.

— Я допоможу тобі.

Нарешті Іван вирвався з полону цитат.