Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 64

— Я справжня людина, — заперечив Іван.

— Справжня? А ви вмієте почувати?

— Коли ви вмієте, то чому ж не вмію я? Але мої почуття ще не народилися. Їх ще не розбудили. Я, наприклад, почуваю, як зараз гарно в лісі.

— Найвище почуття це кохання. Так?

— Звичайно. Але не те, що в книгах деяких літераторів. Коли б таке було справжнє кохання, люди б стали пісними, як пиріжки з капустою.

— Ви так вважаєте? Дивно. Ви, здається, вже маєте середню освіту.

— Так.

— То ви вже прочитали клясиків?

— У нас клясиків не читають. У нас клясиків проходять за програмою.

— А які у вас особисті уподобання?

Я не витримав і засміявся. Прюст здивовано поглянув на мене. Він так і не взнав, що розмовляв зі мною, що робот ще є тільки машиною для сприймання інформації і відтворення її. Мені не хотілося про це казати, бо тут був Іван. Я попрохав Прюста зачекати. В кімнаті Іван слухняно сів на своє місце і взяв до рук дроти. Сьогодні він знайомиться з теорією Айнштайна.

Прюст чекав мене на лавочці біля клена. Він був дуже збуджений. Ще б пак! Вперше розмовляти з роботом. Він сказав мені:

— Людина повторює себе вже багато сторіч. Кожне нове покоління вище за те покоління, яке дало йому життя. Тепер настає нова ера. Людина тепер буде повторювати себе в штучній людині. —Він чекав, що я скажу. Але я мовчав. Мені хотілося слухати думки відомого письменника. — Буде час, коли людина змусить роботів працювати на себе. А сама віддасть себе тільки насолоді життя. Як ви гадаєте?

— А не здається вам, що тоді буде багато ледарів на Землі? Ледарів, п’яниць і ще розпусників та наркоманів. Заберіть у людини працю — і все буде знищене.

Прюст простягнув руку до мого ґудзика. Зараз він подасть мені його і я подякую йому.

— Знаєте що, — і сказав я Прюсту, — давайте порушимо вказівку Карася і підемо до Інки та Марії? Згодні?

— Ходімо.

Інка і Марія сиділи в кімнаті і про щось дуже жваво розмовляли. Побачивши нас, Інка спершу замахала руками, мовляв, не йдіть сюди, а Марія нам дуже привітно всміхалася. Марія дивилася на мене з невимовною цікавістю. Вона запитала:

— Ти Вадим?

— Так.

— Дуже приємно з тобою познайомитися. Я знала, що ти такий. Що чуб у тебе рудий, що очі в тебе сірі, навіть фіялкові. Що ти дужий і мужній.

Я дивився на Інку. Вона злякано поглядала на Марію. Ні, Інка їй зараз не віддавала наказу. Вона злякалася тих слів, що говорила її вихованка.

Прюст запитав:

— Як у вас ідуть справи?

Він сподівався, що відповість Інка, але відповіла Марія:

— Дуже добре. Тільки нудно. Знаєте, набридло мені сидіти в оцій кімнаті. Доки це триватиме?

Знову заговорила Марія, без наказу Інки.

— Мені хотілося б з вами порозмовляти, Маріє, —сказав Прюст.

— І мені цікаво, — відповіла Марія.

Вони пішли, Марія та Прюст, а ми з Інкою лишилися в кімнаті. Інка помітила, що я дуже вражений тим, що почув.

— Ти справді зараз не наказувала Марії? — запитав я.

— Ні. Вона вже не потребує наказів.

Інка пояснила мені, що вона почала багато розповідати, показувати Марії і та ніби ожила, стала надто цікавою. Не можна втримати її в кімнаті. Вона хоче все побачити і взнати.