Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 67

— Дякую, друже, але ти нічим мені не зарадиш. Так влаштоване людське життя.

— Я ще не розумію вашого життя. Я багато знаю про нього, а ти відкриваєш мені зовсім нове. Чи є якісь межі пізнання?

— Немає. Коли б такі межі були — життя б припинилося.

Ми йшли лісом. Скісне вечірнє проміння сонця запалило траву на галявині. Я впав у той сонячний вогонь і заплющив очі. Так мені було гарно. Іван сів біля мене.

— Ти відчуваєш красу, Іване?

— Красу? А що це таке, краса?

— Бачиш, як чудово грають барви на галявині?

— Бачу. Це красиво?

— Надзвичайно.

Іван поглянув на мене здивовано. В його очах була іронія. Я не хотів йому, пояснювати. Буде час — все сам зрозуміє. Я заплющив очі, і тої ж хвилини переді мною з’явилася Інка. В голубій спідниці. В білій найлоновій блюзці. Вона стояла, усміхнена і прозора, як нейтрино. Вона нічого не говорила мені. Вона стояла і дивилася в небо. Звідти приходять на Землю нейтрино. Могутнє, нестримне в своїх прагненнях, завжди рухливе нейтрино. Я, мабуть, довго милувався Інкою. Раптом я почув:

— Це була вона? — запитав Іван.

Я поглянув на нього. Мені стало шкода, що він прогнав від мене нейтрино.

— Вона. Ти бачив її?

Іван хитнув головою.

— Нейтрино. Крізь кожен квадратний метр Землі в одну секунду проходить близько десяти мільярдів сонячних нейтрино, — сказав Іван.

Я довго сміявся. Іван, напевне, вперше подумав, що я дуже легковажна людина.

— А мене, брате, вцілило тільки одно нейтрино. І воно залишиться там на все життя. Ти щасливий, Іване. Ти полетиш на плянету Ікс і ніколи не взнаєш людських страждань.

— А для чого мені туди летіти? — запитав Іван. — Мені й тут гарно.

— Для того тебе створили. Ти там розповіси про нашу Землю, допоможеш тим живим створінням зрозуміти наш світ. А нам — розповіси про їхнє життя. Ти довго летітимеш. Коли ти прилетиш туди, мене вже не буде на Землі. Але ти житимеш замість мене. Це дуже цікаво, Іване. Ти перший відкриєш людям шлях на іншу плянету.

— Я там буду сам?

— Ні. З Марією.

Іван замислився. Він дивився в небо і думав. Я не наважувався перешкоджати йому. Але мені дуже хотілося знати, які думки хвилюють його зараз.

19. Капуста з своїм хрищеним

Я полюбив Івана, хоча й не знаю, хто він мені —син чи друг? Ні, не друг. Який він мені друг, коли має мій характер. Це я в сконцентрованому вигляді.

Сьогодні стало відомо, що за тиждень ми розлучимося з роботами. Мене огорнув смуток не тільки тому, що я маю розлучитися з Іваном. Смуток огортав мене, бо я лишу тут Інку? Як це — лишу? Ні, цього не буде. Я не можу поїхати звідси. Не можу і все. Хто мене покарає за це? А-а, є ще Золотий Зуб. Є в мене ще обов’язки, які я повинен виконувати перед суспільством. Суспільство мене вчило? Вчило. Тепер ти вже навіки зобов’язаний йому служити.

Поїду я чи не поїду? Я намагався вирішити цю задачу, але не зміг. Іван запитав мене:

— Чому ти сумуєш?

— Друже мій, причин для суму багато.

— Я знаю їх.

— Справді?

— Скоро ми з тобою розлучимося. Так?

— Так.

— І крім того, ти розлучишся з Інкою. Ти не скажеш, що я помилився?

— Ні.