Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 63

— А в кляси ти вмієш грати? — запитав хлопчина. Він почував свою зверхність. В його великих очах світилася і цікавість, і глузливість.

Іван не вмів грати в кляси. Це розсмішило Зюзю-Музю. Але він не міг тут навчити свого партнера. Скрізь була трава. Кляси не намалюєш.

Зюзя-Музя раптом схопився за голову і вигукнув:

— Ой, що тепер буде. Я ж до Інки йшов.

— А чого тобі до Інки? — поцікавився я.

— Мені? Так я ж брат. Я скучив за нею.

— Ти її любиш, Інку?

— А ти?

— Передай їй вітання від мене та Івана.

Хлопчик побіг. Іван дивився йому вслід. Мені здалося, що в очах у нього майнув жаль. Не можна позбавляти навіть роботів чудесних дитячих почувань. А що вони будуть згадувати колись? А які в них будуть найщасливіші роки, коли не знатимуть вони дитинства? І, крім того, мені здається, не треба так ізольовано виховувати роботів. Сидячи в кімнаті, не взнаєш світу.

До нашого котеджу наближався Прюст. Він зараз вирішував якусь дуже складну проблему. Він жив своїми образами. Він ішов, і образи йшли поруч. І він з ними вів розмову, сперечався, доводив, погоджувався, любив, ненавидів.

Прюст підійшов зовсім близько до нас і лише тоді помітив, що потрапив до забороненої зони. Він зніяковів:

— Пробачте. Я не винен. Все так сталося несподівано.

Я запропонував Прюстові побути з нами.

— Познайомтеся з Іваном. Ви, здається, маєте дуже близьке відношеня до нього.

— А як же імпульси? — запитав Прюст.

— Зараз матимете нагоду переконатися, чи вони стійкі.

Прюст трохи боязко простягнув руку, Іван дивився на нього, не знаючи, що робити. Я в думці наказав йому подати руку і назвати своє ім’я.

Прюст не знав, з чого розпочати розмову. Довелося мені піти назустріч. Я наказував Іванові, я думав, а Іван говорив.

— Як ви себе почуваєте? Мені здалося, що ви про щось мріяли, коли йшли до нас? — запитав Іван.

Він говорив моїм голосом. Навіть інтонації зберіг мої. Тому Прюст поглянув на мене, потім на Івана і ще більше розгубився. Я його розумію. Вперше йому доводиться розмовляти з роботом.

— Я? Як я себе почуваю? Я себе почуваю досить добре. Між іншим, ви правду сказали — мене привели сюди мої герої. Але я не знаю, що з ними робити.

— Чому ж? Хіба ви не володієте їхніми долями? — запитав Іван.

— До деякої міри, звичайно, володію. Я можу їх не пустити на папір, коли вони задумають зробити якусь дурницю. Але вони також володіють мною. Мої герої завжди якісь запальні і думки в них іноді такі, що мене в піт кидає.

— А ви їх на папір, оті думки. На папір. Нехай будуть такі, як є, —порадив Іван.

Прюст здивовано поглянув на мене. Чи це я говорю, чи це говорить Іван? Він переконався, що я мовчу.

— Все це так. Але ви забуваєте, що потім буде редактор. Він тоді моїх героїв візьме та й заріже.

— Ну, знаєте, це коли ваших героїв ріжуть, то як же бути початкуючим письменникам?

— А ви б могли написати роман? — несподівано запитав Прюст. — Написати так, як ви сприймаєте світ? Адже ви тільки напівлюдина.