Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 41
Віктор Григорович Безорудько
До кімнати зайшов Зюзя-Музя. В самих трусиках він був схожий на гарбуза. Його очі, в яких міг би вміститися весь світ, дивилися на мене радісно і весело.
— Здоров, Тигре!
— Здоров, Варяг. Як ти живеш? Сам мандруєш чи з Інкою?
— Сам. Інка не вміє керувати космічним кораблем. Тільки самому погано. Тепер навіть дорослі літають у космос удвох або втрьох. Самому скучно.
— Цілком згодний. Але ти не зважай на дорослих. Вони народ такий, що їм на Землі багато роботи. Вони не дуже хочуть з нею розлучатися.
— А ти?
— Я, брат, зараз весь час у небесах.
— То давай полетимо.
Я погодився. Ми сіли в космічну ракету, ввімкнули запалення і рушили.
— Давай, керуй до Великої Ведмедиці, —запропонував я.
— До Змії. Є така на небі?
— Є.
Подорож почалася. Ми летіли з швидкістю світла. Нам небагато часу треба було витратити, щоб минути Марс, пролетіти повз Юпітер. На цих плянетах ми не зупинялися. Ми зупинилися біля Сатурна. Довго милувалися ним, його чудесними кільцями і прийшли до висновку, що там є якесь життя. Там хтось такий живе, бо ті ж кільця треба було побудувати.
Потім нам зустрівся маленький карлик. Він дуже сильно притягував наш космічний корабель. Але ми все ж минули його.
Ми вже наблизилися до Змії, коли раптом Зюзя-Музя згадав.
— Тигре, а тобі лист.
— Давай швидше. Чому ж ти досі мовчав? Давай.
Хлопчик подав мені аркушик паперу, перегорнутий чотири рази. Я прочитав: «Не чекай мене сьогодні. Все скінчилося. Я не можу бачитися з тобою, і ти не шукай зустрічі зі мною. Так треба. Інка».
З самих глибин космосу я полетів униз. Ніякі гальма не могли стримати мого падіння. Я летів і почував, що зараз згорить в атмосфері моє тіло. Згорить і сліду в небі не залишить.
— Тигре, полетіли. Ми вже біля самої Змії. Он вона.
Але я не відповів Зюзі-Музі. Я вже був на Землі. Я ліг на ліжко і заплющив очі.
— Тигре, Тигре! Ти захворів, Тигре?
Я, мабуть, похитав головою. Хлопчик погладив мені чоло теплою рукою і пішов. Він тільки сказав:
— Я ще прийду. Ми полетимо до Ведмедиці.
Прюст підійшов до мене.
— Шкода, дуже шкода. Я записав усю вашу подорож. Я напишу чудесне оповідання для дітей про такого мандрівника, як ви. І як оцей хлопчик. Але чому ви так швидко приземлилися?
Я, мабуть, довго мовчав. Потім сказав:
— Все скінчилося. Тепер я все життя збиратиму скалки мого розбитого серця. Вже нікуди не полечу. Годі.
До ранку я лежав на ліжку з розплющеними очима. Дуся принесла мені склянку молока і булочку. Вона з жалем подивилася на мене, щось говорила, але я не чув її голосу.
Щось мені говорив Прюст. Він навіть схилився наді мною, — приклав холодну долоню до чола. Але я мовчав. Мені все на світі було байдуже. І Прюст, і Дуся, і оті роботи, і Золотий Зуб.
Інко, навіщо ти це зробила?
Навіщо?
12. Ось вони — сучасники! Інка не прийшла
Чмихалівка починається відразу ж за переїздом. Там стоїть стара, покривлена хата. Хата вросла в землю по самі вікна. Вона була вкрита старою, посірілою від дощу, сонця та вітру соломою. А над цією старою шапкою здіймалася телевізійна антена.