Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 40

Е, ні. Ні, не так. Зовсім не в той бік звертають твої думки. Хіба кохають за досягнення? Коли б це було так і кохали б тільки за досягнення, то, скажімо, космонавта б покохали всі жінки світу. Але кохана є тільки одна. Справжня, звичайно. Не по-справжньому може покохати й більше. А по-справжньому — тільки одна. Або, скажімо, передовик комуністичної праці на заводі. Має чоловік досягнення, то що ж вийде, коли його всі заводські дівчата кохатимуть? Нічого путящого не вийде. Від такого щедрого кохання він може навіть знизити випуск готової продукції, або, чого доброго, почне випускати брак. Ні. Кохають не тільки за передові досягнення і успіхи. Не тільки за це. А за що?

Прюст поклав олівець. Він з невиразною посмішкою дивився на стелю. Він поступово повертався на землю з якоїсь далекої, цікавої, захоплюючої мандрівки. Він поглянув на мене. Не тільки поглянув, а навіть помітив. Тоді я наважився запитати в нього, що ж таке кохання.

Прюст труснув головою, поглянув на мене здивовано і сказав:

— А звідки я знаю? Кохання, — це єдине в наш час цілком ідеалістичне почуття. Розумієте — воно ідеалістичне, бо закохана людина завжди уявляє собі світ зовсім іншим. Не матеріяльним. Але водночас і матеріялістичне, бо воно стосується цілком матеріяльних речей. Це так думаю я. Відповідних установок з цього приводу немає.

— Десь я читав, що кохання заважає людям жити і працювати. Тому вони й одружуються. Бо одруженим воно, навпаки, допомагає жити і працювати.

— Можливо. Навіть цікаво. Так ви вже про це десь читали?

— Не пригадую — читав чи, може, мені з’явилася така думка.

— А ви коли-небудь закохувалися? — запитав Прюст.

— Я зараз закоханий. Я зараз в такому стані, що не можу мислити. Я можу тільки почувати. Я скоро почну писати вірші і оспівуватиму її, мою кохану. Або ще гірше, напишу роман про закоханого. Тепер такі романи викликають загальне обурення критиків, і я матиму нагоду прославитися.

— Ви закохані? Так це ж чудово! Знаєте, герой мого роману дуже нещасний — він не міг закохатися. А ви зараз закохані. Чудово! А мій герой ніяк не може покохати. Тому мені дуже важко писати про нього. Ні, я облишу такого невдаху-героя. Кому він потрібний, коли навкруги нас чарівне кохання, коли люди віддають свої почуття один одному. — Прюст наблизився до мене. Його рука поволі потяглася до мого ґудзика. Нехай! Мені зараз байдуже — нехай відкручує. Але рука тільки дуже ніжно покрутила ґудзика на моїй сорочці. Маленького, білого ґудзика і залишила його жити на місці. —Колись ми всі закохалися в одну дівчину. То було дуже давно. То було в мої комсомольські роки. До нас в осередок прийшла перша дівчина-комсомолка. І ми всі закохалися в неї. Шість хлопців. А вона покохала тільки одного. То був я. Чудові були ті часи. Чудові, бо буяла кров, бо все було нове, не пережите ще.

— А де зараз та дівчина?

— Як де? Вдома. Тільки вона вже двічі бабуся.

— Ви її кохаєте?

— Бабусю? Знаєте, в моєму віці відповідати на таке запитання просто нетактовно. Письменник мусить бути завжди закоханий. Він закоханий у своїх героїв. Тому ми такі щасливі, письменники. Ми тому такі щасливі, що переживаємо багато разів ті почуття, які всі інші люди переживають тільки раз на віку.